Прочитайте текст і виконайте завдання

(1) Гордий птах змахнув крильми і злетів на/зустріч новим пригодам. (2) Він уважно приглядався до всього, що було внизу. (3) Птах мав (…) зір і добре бачив, як люди збивалися з ніг, поралися по городах, згрібаючи на купи сухе картоплиння та спалюючи його разом із зів’ялим листям. (4) Дим від вогнищ тягнуло в долину, але він не стелився пасмами, а зразу ж піднімався до/гори підфарбовуючи все не/баченою досі прозоро-блакитною аквареллю. (5) А небо, навпаки, залишалося високим і чистим, і в тій височині розкошланими клаптями вати плавали не/великі хмарки.

Фразеологізмом є вислів з тексту

Прочитайте текст і виконайте завдання

(1) Гордий птах змахнув крильми і злетів на/зустріч новим пригодам. (2) Він уважно приглядався до всього, що було внизу. (3) Птах мав (…) зір і добре бачив, як люди збивалися з ніг, поралися по городах, згрібаючи на купи сухе картоплиння та спалюючи його разом із зів’ялим листям. (4) Дим від вогнищ тягнуло в долину, але він не стелився пасмами, а зразу ж піднімався до/гори підфарбовуючи все не/баченою досі прозоро-блакитною аквареллю. (5) А небо, навпаки, залишалося високим і чистим, і в тій височині розкошланими клаптями вати плавали не/великі хмарки.

Простим є речення

Прочитайте текст і виконайте завдання

(1) Гордий птах змахнув крильми і злетів на/зустріч новим пригодам. (2) Він уважно приглядався до всього, що було внизу. (3) Птах мав (…) зір і добре бачив, як люди збивалися з ніг, поралися по городах, згрібаючи на купи сухе картоплиння та спалюючи його разом із зів’ялим листям. (4) Дим від вогнищ тягнуло в долину, але він не стелився пасмами, а зразу ж піднімався до/гори підфарбовуючи все не/баченою досі прозоро-блакитною аквареллю. (5) А небо, навпаки, залишалося високим і чистим, і в тій височині розкошланими клаптями вати плавали не/великі хмарки.

Окремо в тексті пишеться сполука слів

Прочитайте текст і виконайте завдання

(1) Гордий птах змахнув крильми і злетів на/зустріч новим пригодам. (2) Він уважно приглядався до всього, що було внизу. (3) Птах мав (…) зір і добре бачив, як люди збивалися з ніг, поралися по городах, згрібаючи на купи сухе картоплиння та спалюючи його разом із зів’ялим листям. (4) Дим від вогнищ тягнуло в долину, але він не стелився пасмами, а зразу ж піднімався до/гори підфарбовуючи все не/баченою досі прозоро-блакитною аквареллю. (5) А небо, навпаки, залишалося високим і чистим, і в тій височині розкошланими клаптями вати плавали не/великі хмарки.

Іменник виділено в рядку

Прочитайте текст і виконайте завдання

(1) Гордий птах змахнув крильми і злетів на/зустріч новим пригодам. (2) Він уважно приглядався до всього, що було внизу. (3) Птах мав (…) зір і добре бачив, як люди збивалися з ніг, поралися по городах, згрібаючи на купи сухе картоплиння та спалюючи його разом із зів’ялим листям. (4) Дим від вогнищ тягнуло в долину, але він не стелився пасмами, а зразу ж піднімався до/гори підфарбовуючи все не/баченою досі прозоро-блакитною аквареллю. (5) А небо, навпаки, залишалося високим і чистим, і в тій височині розкошланими клаптями вати плавали не/великі хмарки.

Вставне слово є в реченні

Прочитайте текст і виконайте завдання

(1) Гордий птах змахнув крильми і злетів на/зустріч новим пригодам. (2) Він уважно приглядався до всього, що було внизу. (3) Птах мав (…) зір і добре бачив, як люди збивалися з ніг, поралися по городах, згрібаючи на купи сухе картоплиння та спалюючи його разом із зів’ялим листям. (4) Дим від вогнищ тягнуло в долину, але він не стелився пасмами, а зразу ж піднімався до/гори підфарбовуючи все не/баченою досі прозоро-блакитною аквареллю. (5) А небо, навпаки, залишалося високим і чистим, і в тій височині розкошланими клаптями вати плавали не/великі хмарки.

Пунктуаційну помилку допущено в реченні

М'який знак на місці пропуску треба писати в усіх словах рядка

Орфографічну помилку допущено в рядку

У реченні «Зміни до Конституції ухвалюються голосами … народних депутатів» замість пропуску має бути слово

Разом пишуться всі слова в рядку

Неправильно утворено форму кличного відмінка іменника у варіанті

Розділові знаки при звертанні правильно вжито в реченні

Закінчення -ий має прикметник, утворений від слова

Правильно утворено дієприкметник

Розділові знаки правильно розставлено в реченні

Правил уживання великої літери дотримано у варіанті

А.

Б.

В.

Г.

Однакова кількість звуків і букв у кожному слові рядка

Складносурядне речення утвориться, якщо серед варіантів продовження речення «Забілена в тумани Говерла чатує на обрії...» вибрати

Неправильно вжито прийменник у рядку

Граматичну помилку допущено в реченні

Звук [д] є на місці пропуску в обох словах рядка

З’ясуйте вид простих речень.

З’ясуйте, який відокремлений член речення є в кожному прикладі.

З’ясуйте, який смисловий зв’язок існує між частинами безсполучникових складних речень.

Установіть антонімічні пари, утворивши з поданими частинами складні слова.

З’ясуйте, якими частинами мови є виділені слова (цифра позначає наступне слово).

І (1)нащо село роками сміється з нещасної Дарусі? Вони (2)самі собі помогти не можуть, (3)хіба їм (4)до неї? (М. Матіос).

Прочитайте текст (цифри в дужках позначають номери рядків) і виконайте завдання

Василь Симоненко

(1–3) Жив вiн у нашiй благословеннiй провiнцiї, де люди так невибагливi до слiв,
де так швидко заокруглюються в колi найпримiтивнiших iнтересiв. Де так легко
потонути в тенетах усіляких дрiбниць i заблукати мiж деревами, за якими не видно лiсу.

(4–8) Ось був, скажiмо, чоловiк як чоловiк, закiнчив аспiрантуру, поїхав до Черкас,
у найжвавiший центр їх — педiнститут, — i десь дiлися борозни з мозку й навiть
зморшки на обличчi. Натренувався жити — i все заокруглилося: голова кругла,
обличчя кругле, думки круглi, почуття круглi — iдеальний м’яч, який котиться
без перешкод асфальтом кар’єри!..

(9–14) Василь уперто, насуплено дивився в корiнь. Сам вiн, наче корiнь, вийшов із
землi, з органiчною любов’ю до неї i свого селянського роду. Вiн добре знав, чим
i як глибоко вона напоєна, i не забував про це нi на хвилину. Вiн знав народ у його
побутi як селянський син. Знав село по своїх заболочених чоботях як працiвник
газети. Але вiн дивився на життя не як «представник», а як людина, як син дивиться
на безпорадну матiр.

(15–19) Вiн пiднявся до верхнiх щаблiв сучасної культури i вмiв бачити
колгоспника на тлi космiчного вiку — весь дiапазон крайностей життя та
«парадоксiв доби»:

Цiлую руки, що крутили жорна
У переддень космiчної доби.

(20–23) Громадянське кредо Симоненка пiдноситься над тисячами дзвiнких
патрiотичних декларацiй! У його простотi ви вiдчуваєте людину високої
iнтелектуальної культури — масштабний розум, який умiє вiдсiвати дрiбницi й
оголювати суть.

(24–29) Пригадую вечiр у Черкаському педiнститутi. Виступ Василя був
найцiкавiшим, найяскравiшим. Але хтось із тих, які не дуже заслухуються
вiршами, завдяки вродженій або натренованій пильності зафiксував непевний
звук i, щоб налякати, послав записку: «Яку це Ви самостiйну Україну маєте
на увазi, коли пишете: «Хай мовчать Америки й Росiї...»; «Маю я святе синiвське
право з матiр’ю побуть на самотi»?

(30–32) Василь спокiйно i наче недбало прочитав цю записку та сказав: «У мене
Україна одна. Якщо автор запитання знає другу — хай скаже. Будемо вибирати».
Ось його лаконiчна й по-справжньому народна простота й мудрiсть.

(33–38) З ним не можна було сперечатися. Вiн не висловлював квапливих
напiвдумок, вiн про все подумав i там, де iншi багато й неясно балакають,
мовчав. Уся наша втiха, що його стиль вiдбився в тому, що вiн залишив нам.
Але вiн залишив для нас тiльки свiй початок сходження на верховину. У
важкiй боротьбi з собою, з атмосферою дрiмотної байдужості й мертвого
стандарту вiн вибився на свiй шлях i тiльки почав ним iти.

(39–44) Вiн тiльки навчився всупереч усiм вiтрам вiдчувати радiсть боротьби
й силу, що переливається в людину вiд сили земного тяжiння:

Земле рiдна! Мозок мiй свiтлiє
I душа нiжнiшою стає,
Як твої сподiванки i мрiї
У життя вливаються моє.

(45–51) Вiн тiльки навчився вичленовувати з пороху буденності великi проблеми
життя — проблему збереження людської iндивiдуальності i нової думки у свiтi
категоричних стандартiв, проблему красивої ходи i власної дороги серед камiнних
потвор, що

Роззявляли пащi, мов кратери,
I гукали: — Ми символ доби!
Хто не з нами — той проти всiх!

(52–53) Вiн навчився i тим самим навчив нас. Вiн житиме невiд’ємною часткою
нас самих, як живий розум i совiсть, що не гасне.

(54–57) А між тим Василь Симоненко абсолютно доступний формою кожнiй
грамотнiй людинi і глибоко хвилюючий змiстом. Вiн постійно говорить про те,
що тривожить людей, про що й вони говорять, але без тiєї громадянської висоти,
ясності розуму і пристрасті слова.

(58–60) Кожен його вiрш нагадуватиме нам i тим, які будуть пiсля нас, елементарнi
iстини, без яких не можна змiстовно жити –

Ти знаєш, що ти людина...

(61–63) Дорогою цiною дався йому прорив. Але за свою коротку і вбогу юнiсть
вiн зумiв назавжди утвердити свою неповторнiсть. Свою важку, але цiлком
усвiдомлену дорогу до правди.

(64–66) Це — життя. Нашi прадiди запорожцi вимiрювали його, не роздрiбнюючи.
Вони клали життя для життя, не дозуючи крові. Той, хто виходить на поле честі,
виносить усе життя.

(67–70) То яке ж моральне право маємо ми гратися в правду, гратися в слова, як
паяц на аренi цирку грається в серйознiсть. Симоненко гидував духовними карликам
й паяцами. Вiн просто йшов на повен зрiст, вiн красиво йшов, як його «перехожий», —
i дивився перед себе мужнiми очима мужицького сина.

(71) Стежка його має чарiвну силу випрямляти горбатi душi.

За Є. Сверстюком (728 слів)

«Духовними карликами й паяцами» (рядок 69) автор називає людей

Прочитайте текст (цифри в дужках позначають номери рядків) і виконайте завдання

Василь Симоненко

(1–3) Жив вiн у нашiй благословеннiй провiнцiї, де люди так невибагливi до слiв,
де так швидко заокруглюються в колi найпримiтивнiших iнтересiв. Де так легко
потонути в тенетах усіляких дрiбниць i заблукати мiж деревами, за якими не видно лiсу.

(4–8) Ось був, скажiмо, чоловiк як чоловiк, закiнчив аспiрантуру, поїхав до Черкас,
у найжвавiший центр їх — педiнститут, — i десь дiлися борозни з мозку й навiть
зморшки на обличчi. Натренувався жити — i все заокруглилося: голова кругла,
обличчя кругле, думки круглi, почуття круглi — iдеальний м’яч, який котиться
без перешкод асфальтом кар’єри!..

(9–14) Василь уперто, насуплено дивився в корiнь. Сам вiн, наче корiнь, вийшов із
землi, з органiчною любов’ю до неї i свого селянського роду. Вiн добре знав, чим
i як глибоко вона напоєна, i не забував про це нi на хвилину. Вiн знав народ у його
побутi як селянський син. Знав село по своїх заболочених чоботях як працiвник
газети. Але вiн дивився на життя не як «представник», а як людина, як син дивиться
на безпорадну матiр.

(15–19) Вiн пiднявся до верхнiх щаблiв сучасної культури i вмiв бачити
колгоспника на тлi космiчного вiку — весь дiапазон крайностей життя та
«парадоксiв доби»:

Цiлую руки, що крутили жорна
У переддень космiчної доби.

(20–23) Громадянське кредо Симоненка пiдноситься над тисячами дзвiнких
патрiотичних декларацiй! У його простотi ви вiдчуваєте людину високої
iнтелектуальної культури — масштабний розум, який умiє вiдсiвати дрiбницi й
оголювати суть.

(24–29) Пригадую вечiр у Черкаському педiнститутi. Виступ Василя був
найцiкавiшим, найяскравiшим. Але хтось із тих, які не дуже заслухуються
вiршами, завдяки вродженій або натренованій пильності зафiксував непевний
звук i, щоб налякати, послав записку: «Яку це Ви самостiйну Україну маєте
на увазi, коли пишете: «Хай мовчать Америки й Росiї...»; «Маю я святе синiвське
право з матiр’ю побуть на самотi»?

(30–32) Василь спокiйно i наче недбало прочитав цю записку та сказав: «У мене
Україна одна. Якщо автор запитання знає другу — хай скаже. Будемо вибирати».
Ось його лаконiчна й по-справжньому народна простота й мудрiсть.

(33–38) З ним не можна було сперечатися. Вiн не висловлював квапливих
напiвдумок, вiн про все подумав i там, де iншi багато й неясно балакають,
мовчав. Уся наша втiха, що його стиль вiдбився в тому, що вiн залишив нам.
Але вiн залишив для нас тiльки свiй початок сходження на верховину. У
важкiй боротьбi з собою, з атмосферою дрiмотної байдужості й мертвого
стандарту вiн вибився на свiй шлях i тiльки почав ним iти.

(39–44) Вiн тiльки навчився всупереч усiм вiтрам вiдчувати радiсть боротьби
й силу, що переливається в людину вiд сили земного тяжiння:

Земле рiдна! Мозок мiй свiтлiє
I душа нiжнiшою стає,
Як твої сподiванки i мрiї
У життя вливаються моє.

(45–51) Вiн тiльки навчився вичленовувати з пороху буденності великi проблеми
життя — проблему збереження людської iндивiдуальності i нової думки у свiтi
категоричних стандартiв, проблему красивої ходи i власної дороги серед камiнних
потвор, що

Роззявляли пащi, мов кратери,
I гукали: — Ми символ доби!
Хто не з нами — той проти всiх!

(52–53) Вiн навчився i тим самим навчив нас. Вiн житиме невiд’ємною часткою
нас самих, як живий розум i совiсть, що не гасне.

(54–57) А між тим Василь Симоненко абсолютно доступний формою кожнiй
грамотнiй людинi і глибоко хвилюючий змiстом. Вiн постійно говорить про те,
що тривожить людей, про що й вони говорять, але без тiєї громадянської висоти,
ясності розуму і пристрасті слова.

(58–60) Кожен його вiрш нагадуватиме нам i тим, які будуть пiсля нас, елементарнi
iстини, без яких не можна змiстовно жити –

Ти знаєш, що ти людина...

(61–63) Дорогою цiною дався йому прорив. Але за свою коротку і вбогу юнiсть
вiн зумiв назавжди утвердити свою неповторнiсть. Свою важку, але цiлком
усвiдомлену дорогу до правди.

(64–66) Це — життя. Нашi прадiди запорожцi вимiрювали його, не роздрiбнюючи.
Вони клали життя для життя, не дозуючи крові. Той, хто виходить на поле честі,
виносить усе життя.

(67–70) То яке ж моральне право маємо ми гратися в правду, гратися в слова, як
паяц на аренi цирку грається в серйознiсть. Симоненко гидував духовними карликам
й паяцами. Вiн просто йшов на повен зрiст, вiн красиво йшов, як його «перехожий», —
i дивився перед себе мужнiми очима мужицького сина.

(71) Стежка його має чарiвну силу випрямляти горбатi душi.

За Є. Сверстюком (728 слів)

У рядках 67–70 автор удається до

Прочитайте текст (цифри в дужках позначають номери рядків) і виконайте завдання

Василь Симоненко

(1–3) Жив вiн у нашiй благословеннiй провiнцiї, де люди так невибагливi до слiв,
де так швидко заокруглюються в колi найпримiтивнiших iнтересiв. Де так легко
потонути в тенетах усіляких дрiбниць i заблукати мiж деревами, за якими не видно лiсу.

(4–8) Ось був, скажiмо, чоловiк як чоловiк, закiнчив аспiрантуру, поїхав до Черкас,
у найжвавiший центр їх — педiнститут, — i десь дiлися борозни з мозку й навiть
зморшки на обличчi. Натренувався жити — i все заокруглилося: голова кругла,
обличчя кругле, думки круглi, почуття круглi — iдеальний м’яч, який котиться
без перешкод асфальтом кар’єри!..

(9–14) Василь уперто, насуплено дивився в корiнь. Сам вiн, наче корiнь, вийшов із
землi, з органiчною любов’ю до неї i свого селянського роду. Вiн добре знав, чим
i як глибоко вона напоєна, i не забував про це нi на хвилину. Вiн знав народ у його
побутi як селянський син. Знав село по своїх заболочених чоботях як працiвник
газети. Але вiн дивився на життя не як «представник», а як людина, як син дивиться
на безпорадну матiр.

(15–19) Вiн пiднявся до верхнiх щаблiв сучасної культури i вмiв бачити
колгоспника на тлi космiчного вiку — весь дiапазон крайностей життя та
«парадоксiв доби»:

Цiлую руки, що крутили жорна
У переддень космiчної доби.

(20–23) Громадянське кредо Симоненка пiдноситься над тисячами дзвiнких
патрiотичних декларацiй! У його простотi ви вiдчуваєте людину високої
iнтелектуальної культури — масштабний розум, який умiє вiдсiвати дрiбницi й
оголювати суть.

(24–29) Пригадую вечiр у Черкаському педiнститутi. Виступ Василя був
найцiкавiшим, найяскравiшим. Але хтось із тих, які не дуже заслухуються
вiршами, завдяки вродженій або натренованій пильності зафiксував непевний
звук i, щоб налякати, послав записку: «Яку це Ви самостiйну Україну маєте
на увазi, коли пишете: «Хай мовчать Америки й Росiї...»; «Маю я святе синiвське
право з матiр’ю побуть на самотi»?

(30–32) Василь спокiйно i наче недбало прочитав цю записку та сказав: «У мене
Україна одна. Якщо автор запитання знає другу — хай скаже. Будемо вибирати».
Ось його лаконiчна й по-справжньому народна простота й мудрiсть.

(33–38) З ним не можна було сперечатися. Вiн не висловлював квапливих
напiвдумок, вiн про все подумав i там, де iншi багато й неясно балакають,
мовчав. Уся наша втiха, що його стиль вiдбився в тому, що вiн залишив нам.
Але вiн залишив для нас тiльки свiй початок сходження на верховину. У
важкiй боротьбi з собою, з атмосферою дрiмотної байдужості й мертвого
стандарту вiн вибився на свiй шлях i тiльки почав ним iти.

(39–44) Вiн тiльки навчився всупереч усiм вiтрам вiдчувати радiсть боротьби
й силу, що переливається в людину вiд сили земного тяжiння:

Земле рiдна! Мозок мiй свiтлiє
I душа нiжнiшою стає,
Як твої сподiванки i мрiї
У життя вливаються моє.

(45–51) Вiн тiльки навчився вичленовувати з пороху буденності великi проблеми
життя — проблему збереження людської iндивiдуальності i нової думки у свiтi
категоричних стандартiв, проблему красивої ходи i власної дороги серед камiнних
потвор, що

Роззявляли пащi, мов кратери,
I гукали: — Ми символ доби!
Хто не з нами — той проти всiх!

(52–53) Вiн навчився i тим самим навчив нас. Вiн житиме невiд’ємною часткою
нас самих, як живий розум i совiсть, що не гасне.

(54–57) А між тим Василь Симоненко абсолютно доступний формою кожнiй
грамотнiй людинi і глибоко хвилюючий змiстом. Вiн постійно говорить про те,
що тривожить людей, про що й вони говорять, але без тiєї громадянської висоти,
ясності розуму і пристрасті слова.

(58–60) Кожен його вiрш нагадуватиме нам i тим, які будуть пiсля нас, елементарнi
iстини, без яких не можна змiстовно жити –

Ти знаєш, що ти людина...

(61–63) Дорогою цiною дався йому прорив. Але за свою коротку і вбогу юнiсть
вiн зумiв назавжди утвердити свою неповторнiсть. Свою важку, але цiлком
усвiдомлену дорогу до правди.

(64–66) Це — життя. Нашi прадiди запорожцi вимiрювали його, не роздрiбнюючи.
Вони клали життя для життя, не дозуючи крові. Той, хто виходить на поле честі,
виносить усе життя.

(67–70) То яке ж моральне право маємо ми гратися в правду, гратися в слова, як
паяц на аренi цирку грається в серйознiсть. Симоненко гидував духовними карликам
й паяцами. Вiн просто йшов на повен зрiст, вiн красиво йшов, як його «перехожий», —
i дивився перед себе мужнiми очима мужицького сина.

(71) Стежка його має чарiвну силу випрямляти горбатi душi.

За Є. Сверстюком (728 слів)

Фразеологізм, що має значення «доходити до суті справи», є в реченні

Прочитайте текст (цифри в дужках позначають номери рядків) і виконайте завдання

Василь Симоненко

(1–3) Жив вiн у нашiй благословеннiй провiнцiї, де люди так невибагливi до слiв,
де так швидко заокруглюються в колi найпримiтивнiших iнтересiв. Де так легко
потонути в тенетах усіляких дрiбниць i заблукати мiж деревами, за якими не видно лiсу.

(4–8) Ось був, скажiмо, чоловiк як чоловiк, закiнчив аспiрантуру, поїхав до Черкас,
у найжвавiший центр їх — педiнститут, — i десь дiлися борозни з мозку й навiть
зморшки на обличчi. Натренувався жити — i все заокруглилося: голова кругла,
обличчя кругле, думки круглi, почуття круглi — iдеальний м’яч, який котиться
без перешкод асфальтом кар’єри!..

(9–14) Василь уперто, насуплено дивився в корiнь. Сам вiн, наче корiнь, вийшов із
землi, з органiчною любов’ю до неї i свого селянського роду. Вiн добре знав, чим
i як глибоко вона напоєна, i не забував про це нi на хвилину. Вiн знав народ у його
побутi як селянський син. Знав село по своїх заболочених чоботях як працiвник
газети. Але вiн дивився на життя не як «представник», а як людина, як син дивиться
на безпорадну матiр.

(15–19) Вiн пiднявся до верхнiх щаблiв сучасної культури i вмiв бачити
колгоспника на тлi космiчного вiку — весь дiапазон крайностей життя та
«парадоксiв доби»:

Цiлую руки, що крутили жорна
У переддень космiчної доби.

(20–23) Громадянське кредо Симоненка пiдноситься над тисячами дзвiнких
патрiотичних декларацiй! У його простотi ви вiдчуваєте людину високої
iнтелектуальної культури — масштабний розум, який умiє вiдсiвати дрiбницi й
оголювати суть.

(24–29) Пригадую вечiр у Черкаському педiнститутi. Виступ Василя був
найцiкавiшим, найяскравiшим. Але хтось із тих, які не дуже заслухуються
вiршами, завдяки вродженій або натренованій пильності зафiксував непевний
звук i, щоб налякати, послав записку: «Яку це Ви самостiйну Україну маєте
на увазi, коли пишете: «Хай мовчать Америки й Росiї...»; «Маю я святе синiвське
право з матiр’ю побуть на самотi»?

(30–32) Василь спокiйно i наче недбало прочитав цю записку та сказав: «У мене
Україна одна. Якщо автор запитання знає другу — хай скаже. Будемо вибирати».
Ось його лаконiчна й по-справжньому народна простота й мудрiсть.

(33–38) З ним не можна було сперечатися. Вiн не висловлював квапливих
напiвдумок, вiн про все подумав i там, де iншi багато й неясно балакають,
мовчав. Уся наша втiха, що його стиль вiдбився в тому, що вiн залишив нам.
Але вiн залишив для нас тiльки свiй початок сходження на верховину. У
важкiй боротьбi з собою, з атмосферою дрiмотної байдужості й мертвого
стандарту вiн вибився на свiй шлях i тiльки почав ним iти.

(39–44) Вiн тiльки навчився всупереч усiм вiтрам вiдчувати радiсть боротьби
й силу, що переливається в людину вiд сили земного тяжiння:

Земле рiдна! Мозок мiй свiтлiє
I душа нiжнiшою стає,
Як твої сподiванки i мрiї
У життя вливаються моє.

(45–51) Вiн тiльки навчився вичленовувати з пороху буденності великi проблеми
життя — проблему збереження людської iндивiдуальності i нової думки у свiтi
категоричних стандартiв, проблему красивої ходи i власної дороги серед камiнних
потвор, що

Роззявляли пащi, мов кратери,
I гукали: — Ми символ доби!
Хто не з нами — той проти всiх!

(52–53) Вiн навчився i тим самим навчив нас. Вiн житиме невiд’ємною часткою
нас самих, як живий розум i совiсть, що не гасне.

(54–57) А між тим Василь Симоненко абсолютно доступний формою кожнiй
грамотнiй людинi і глибоко хвилюючий змiстом. Вiн постійно говорить про те,
що тривожить людей, про що й вони говорять, але без тiєї громадянської висоти,
ясності розуму і пристрасті слова.

(58–60) Кожен його вiрш нагадуватиме нам i тим, які будуть пiсля нас, елементарнi
iстини, без яких не можна змiстовно жити –

Ти знаєш, що ти людина...

(61–63) Дорогою цiною дався йому прорив. Але за свою коротку і вбогу юнiсть
вiн зумiв назавжди утвердити свою неповторнiсть. Свою важку, але цiлком
усвiдомлену дорогу до правди.

(64–66) Це — життя. Нашi прадiди запорожцi вимiрювали його, не роздрiбнюючи.
Вони клали життя для життя, не дозуючи крові. Той, хто виходить на поле честі,
виносить усе життя.

(67–70) То яке ж моральне право маємо ми гратися в правду, гратися в слова, як
паяц на аренi цирку грається в серйознiсть. Симоненко гидував духовними карликам
й паяцами. Вiн просто йшов на повен зрiст, вiн красиво йшов, як його «перехожий», —
i дивився перед себе мужнiми очима мужицького сина.

(71) Стежка його має чарiвну силу випрямляти горбатi душi.

За Є. Сверстюком (728 слів)

Ужите в тексті слово «заокруглюються» (рядок 2) означає

Прочитайте текст (цифри в дужках позначають номери рядків) і виконайте завдання

Василь Симоненко

(1–3) Жив вiн у нашiй благословеннiй провiнцiї, де люди так невибагливi до слiв,
де так швидко заокруглюються в колi найпримiтивнiших iнтересiв. Де так легко
потонути в тенетах усіляких дрiбниць i заблукати мiж деревами, за якими не видно лiсу.

(4–8) Ось був, скажiмо, чоловiк як чоловiк, закiнчив аспiрантуру, поїхав до Черкас,
у найжвавiший центр їх — педiнститут, — i десь дiлися борозни з мозку й навiть
зморшки на обличчi. Натренувався жити — i все заокруглилося: голова кругла,
обличчя кругле, думки круглi, почуття круглi — iдеальний м’яч, який котиться
без перешкод асфальтом кар’єри!..

(9–14) Василь уперто, насуплено дивився в корiнь. Сам вiн, наче корiнь, вийшов із
землi, з органiчною любов’ю до неї i свого селянського роду. Вiн добре знав, чим
i як глибоко вона напоєна, i не забував про це нi на хвилину. Вiн знав народ у його
побутi як селянський син. Знав село по своїх заболочених чоботях як працiвник
газети. Але вiн дивився на життя не як «представник», а як людина, як син дивиться
на безпорадну матiр.

(15–19) Вiн пiднявся до верхнiх щаблiв сучасної культури i вмiв бачити
колгоспника на тлi космiчного вiку — весь дiапазон крайностей життя та
«парадоксiв доби»:

Цiлую руки, що крутили жорна
У переддень космiчної доби.

(20–23) Громадянське кредо Симоненка пiдноситься над тисячами дзвiнких
патрiотичних декларацiй! У його простотi ви вiдчуваєте людину високої
iнтелектуальної культури — масштабний розум, який умiє вiдсiвати дрiбницi й
оголювати суть.

(24–29) Пригадую вечiр у Черкаському педiнститутi. Виступ Василя був
найцiкавiшим, найяскравiшим. Але хтось із тих, які не дуже заслухуються
вiршами, завдяки вродженій або натренованій пильності зафiксував непевний
звук i, щоб налякати, послав записку: «Яку це Ви самостiйну Україну маєте
на увазi, коли пишете: «Хай мовчать Америки й Росiї...»; «Маю я святе синiвське
право з матiр’ю побуть на самотi»?

(30–32) Василь спокiйно i наче недбало прочитав цю записку та сказав: «У мене
Україна одна. Якщо автор запитання знає другу — хай скаже. Будемо вибирати».
Ось його лаконiчна й по-справжньому народна простота й мудрiсть.

(33–38) З ним не можна було сперечатися. Вiн не висловлював квапливих
напiвдумок, вiн про все подумав i там, де iншi багато й неясно балакають,
мовчав. Уся наша втiха, що його стиль вiдбився в тому, що вiн залишив нам.
Але вiн залишив для нас тiльки свiй початок сходження на верховину. У
важкiй боротьбi з собою, з атмосферою дрiмотної байдужості й мертвого
стандарту вiн вибився на свiй шлях i тiльки почав ним iти.

(39–44) Вiн тiльки навчився всупереч усiм вiтрам вiдчувати радiсть боротьби
й силу, що переливається в людину вiд сили земного тяжiння:

Земле рiдна! Мозок мiй свiтлiє
I душа нiжнiшою стає,
Як твої сподiванки i мрiї
У життя вливаються моє.

(45–51) Вiн тiльки навчився вичленовувати з пороху буденності великi проблеми
життя — проблему збереження людської iндивiдуальності i нової думки у свiтi
категоричних стандартiв, проблему красивої ходи i власної дороги серед камiнних
потвор, що

Роззявляли пащi, мов кратери,
I гукали: — Ми символ доби!
Хто не з нами — той проти всiх!

(52–53) Вiн навчився i тим самим навчив нас. Вiн житиме невiд’ємною часткою
нас самих, як живий розум i совiсть, що не гасне.

(54–57) А між тим Василь Симоненко абсолютно доступний формою кожнiй
грамотнiй людинi і глибоко хвилюючий змiстом. Вiн постійно говорить про те,
що тривожить людей, про що й вони говорять, але без тiєї громадянської висоти,
ясності розуму і пристрасті слова.

(58–60) Кожен його вiрш нагадуватиме нам i тим, які будуть пiсля нас, елементарнi
iстини, без яких не можна змiстовно жити –

Ти знаєш, що ти людина...

(61–63) Дорогою цiною дався йому прорив. Але за свою коротку і вбогу юнiсть
вiн зумiв назавжди утвердити свою неповторнiсть. Свою важку, але цiлком
усвiдомлену дорогу до правди.

(64–66) Це — життя. Нашi прадiди запорожцi вимiрювали його, не роздрiбнюючи.
Вони клали життя для життя, не дозуючи крові. Той, хто виходить на поле честі,
виносить усе життя.

(67–70) То яке ж моральне право маємо ми гратися в правду, гратися в слова, як
паяц на аренi цирку грається в серйознiсть. Симоненко гидував духовними карликам
й паяцами. Вiн просто йшов на повен зрiст, вiн красиво йшов, як його «перехожий», —
i дивився перед себе мужнiми очима мужицького сина.

(71) Стежка його має чарiвну силу випрямляти горбатi душi.

За Є. Сверстюком (728 слів)

Стиль тексту –

Прочитайте текст (цифри в дужках позначають номери рядків) і виконайте завдання

Василь Симоненко

(1–3) Жив вiн у нашiй благословеннiй провiнцiї, де люди так невибагливi до слiв,
де так швидко заокруглюються в колi найпримiтивнiших iнтересiв. Де так легко
потонути в тенетах усіляких дрiбниць i заблукати мiж деревами, за якими не видно лiсу.

(4–8) Ось був, скажiмо, чоловiк як чоловiк, закiнчив аспiрантуру, поїхав до Черкас,
у найжвавiший центр їх — педiнститут, — i десь дiлися борозни з мозку й навiть
зморшки на обличчi. Натренувався жити — i все заокруглилося: голова кругла,
обличчя кругле, думки круглi, почуття круглi — iдеальний м’яч, який котиться
без перешкод асфальтом кар’єри!..

(9–14) Василь уперто, насуплено дивився в корiнь. Сам вiн, наче корiнь, вийшов із
землi, з органiчною любов’ю до неї i свого селянського роду. Вiн добре знав, чим
i як глибоко вона напоєна, i не забував про це нi на хвилину. Вiн знав народ у його
побутi як селянський син. Знав село по своїх заболочених чоботях як працiвник
газети. Але вiн дивився на життя не як «представник», а як людина, як син дивиться
на безпорадну матiр.

(15–19) Вiн пiднявся до верхнiх щаблiв сучасної культури i вмiв бачити
колгоспника на тлi космiчного вiку — весь дiапазон крайностей життя та
«парадоксiв доби»:

Цiлую руки, що крутили жорна
У переддень космiчної доби.

(20–23) Громадянське кредо Симоненка пiдноситься над тисячами дзвiнких
патрiотичних декларацiй! У його простотi ви вiдчуваєте людину високої
iнтелектуальної культури — масштабний розум, який умiє вiдсiвати дрiбницi й
оголювати суть.

(24–29) Пригадую вечiр у Черкаському педiнститутi. Виступ Василя був
найцiкавiшим, найяскравiшим. Але хтось із тих, які не дуже заслухуються
вiршами, завдяки вродженій або натренованій пильності зафiксував непевний
звук i, щоб налякати, послав записку: «Яку це Ви самостiйну Україну маєте
на увазi, коли пишете: «Хай мовчать Америки й Росiї...»; «Маю я святе синiвське
право з матiр’ю побуть на самотi»?

(30–32) Василь спокiйно i наче недбало прочитав цю записку та сказав: «У мене
Україна одна. Якщо автор запитання знає другу — хай скаже. Будемо вибирати».
Ось його лаконiчна й по-справжньому народна простота й мудрiсть.

(33–38) З ним не можна було сперечатися. Вiн не висловлював квапливих
напiвдумок, вiн про все подумав i там, де iншi багато й неясно балакають,
мовчав. Уся наша втiха, що його стиль вiдбився в тому, що вiн залишив нам.
Але вiн залишив для нас тiльки свiй початок сходження на верховину. У
важкiй боротьбi з собою, з атмосферою дрiмотної байдужості й мертвого
стандарту вiн вибився на свiй шлях i тiльки почав ним iти.

(39–44) Вiн тiльки навчився всупереч усiм вiтрам вiдчувати радiсть боротьби
й силу, що переливається в людину вiд сили земного тяжiння:

Земле рiдна! Мозок мiй свiтлiє
I душа нiжнiшою стає,
Як твої сподiванки i мрiї
У життя вливаються моє.

(45–51) Вiн тiльки навчився вичленовувати з пороху буденності великi проблеми
життя — проблему збереження людської iндивiдуальності i нової думки у свiтi
категоричних стандартiв, проблему красивої ходи i власної дороги серед камiнних
потвор, що

Роззявляли пащi, мов кратери,
I гукали: — Ми символ доби!
Хто не з нами — той проти всiх!

(52–53) Вiн навчився i тим самим навчив нас. Вiн житиме невiд’ємною часткою
нас самих, як живий розум i совiсть, що не гасне.

(54–57) А між тим Василь Симоненко абсолютно доступний формою кожнiй
грамотнiй людинi і глибоко хвилюючий змiстом. Вiн постійно говорить про те,
що тривожить людей, про що й вони говорять, але без тiєї громадянської висоти,
ясності розуму і пристрасті слова.

(58–60) Кожен його вiрш нагадуватиме нам i тим, які будуть пiсля нас, елементарнi
iстини, без яких не можна змiстовно жити –

Ти знаєш, що ти людина...

(61–63) Дорогою цiною дався йому прорив. Але за свою коротку і вбогу юнiсть
вiн зумiв назавжди утвердити свою неповторнiсть. Свою важку, але цiлком
усвiдомлену дорогу до правди.

(64–66) Це — життя. Нашi прадiди запорожцi вимiрювали його, не роздрiбнюючи.
Вони клали життя для життя, не дозуючи крові. Той, хто виходить на поле честі,
виносить усе життя.

(67–70) То яке ж моральне право маємо ми гратися в правду, гратися в слова, як
паяц на аренi цирку грається в серйознiсть. Симоненко гидував духовними карликам
й паяцами. Вiн просто йшов на повен зрiст, вiн красиво йшов, як його «перехожий», —
i дивився перед себе мужнiми очима мужицького сина.

(71) Стежка його має чарiвну силу випрямляти горбатi душi.

За Є. Сверстюком (728 слів)

Із Симоненком важко було полемізувати, тому що

Прочитайте текст (цифри в дужках позначають номери рядків) і виконайте завдання

Василь Симоненко

(1–3) Жив вiн у нашiй благословеннiй провiнцiї, де люди так невибагливi до слiв,
де так швидко заокруглюються в колi найпримiтивнiших iнтересiв. Де так легко
потонути в тенетах усіляких дрiбниць i заблукати мiж деревами, за якими не видно лiсу.

(4–8) Ось був, скажiмо, чоловiк як чоловiк, закiнчив аспiрантуру, поїхав до Черкас,
у найжвавiший центр їх — педiнститут, — i десь дiлися борозни з мозку й навiть
зморшки на обличчi. Натренувався жити — i все заокруглилося: голова кругла,
обличчя кругле, думки круглi, почуття круглi — iдеальний м’яч, який котиться
без перешкод асфальтом кар’єри!..

(9–14) Василь уперто, насуплено дивився в корiнь. Сам вiн, наче корiнь, вийшов із
землi, з органiчною любов’ю до неї i свого селянського роду. Вiн добре знав, чим
i як глибоко вона напоєна, i не забував про це нi на хвилину. Вiн знав народ у його
побутi як селянський син. Знав село по своїх заболочених чоботях як працiвник
газети. Але вiн дивився на життя не як «представник», а як людина, як син дивиться
на безпорадну матiр.

(15–19) Вiн пiднявся до верхнiх щаблiв сучасної культури i вмiв бачити
колгоспника на тлi космiчного вiку — весь дiапазон крайностей життя та
«парадоксiв доби»:

Цiлую руки, що крутили жорна
У переддень космiчної доби.

(20–23) Громадянське кредо Симоненка пiдноситься над тисячами дзвiнких
патрiотичних декларацiй! У його простотi ви вiдчуваєте людину високої
iнтелектуальної культури — масштабний розум, який умiє вiдсiвати дрiбницi й
оголювати суть.

(24–29) Пригадую вечiр у Черкаському педiнститутi. Виступ Василя був
найцiкавiшим, найяскравiшим. Але хтось із тих, які не дуже заслухуються
вiршами, завдяки вродженій або натренованій пильності зафiксував непевний
звук i, щоб налякати, послав записку: «Яку це Ви самостiйну Україну маєте
на увазi, коли пишете: «Хай мовчать Америки й Росiї...»; «Маю я святе синiвське
право з матiр’ю побуть на самотi»?

(30–32) Василь спокiйно i наче недбало прочитав цю записку та сказав: «У мене
Україна одна. Якщо автор запитання знає другу — хай скаже. Будемо вибирати».
Ось його лаконiчна й по-справжньому народна простота й мудрiсть.

(33–38) З ним не можна було сперечатися. Вiн не висловлював квапливих
напiвдумок, вiн про все подумав i там, де iншi багато й неясно балакають,
мовчав. Уся наша втiха, що його стиль вiдбився в тому, що вiн залишив нам.
Але вiн залишив для нас тiльки свiй початок сходження на верховину. У
важкiй боротьбi з собою, з атмосферою дрiмотної байдужості й мертвого
стандарту вiн вибився на свiй шлях i тiльки почав ним iти.

(39–44) Вiн тiльки навчився всупереч усiм вiтрам вiдчувати радiсть боротьби
й силу, що переливається в людину вiд сили земного тяжiння:

Земле рiдна! Мозок мiй свiтлiє
I душа нiжнiшою стає,
Як твої сподiванки i мрiї
У життя вливаються моє.

(45–51) Вiн тiльки навчився вичленовувати з пороху буденності великi проблеми
життя — проблему збереження людської iндивiдуальності i нової думки у свiтi
категоричних стандартiв, проблему красивої ходи i власної дороги серед камiнних
потвор, що

Роззявляли пащi, мов кратери,
I гукали: — Ми символ доби!
Хто не з нами — той проти всiх!

(52–53) Вiн навчився i тим самим навчив нас. Вiн житиме невiд’ємною часткою
нас самих, як живий розум i совiсть, що не гасне.

(54–57) А між тим Василь Симоненко абсолютно доступний формою кожнiй
грамотнiй людинi і глибоко хвилюючий змiстом. Вiн постійно говорить про те,
що тривожить людей, про що й вони говорять, але без тiєї громадянської висоти,
ясності розуму і пристрасті слова.

(58–60) Кожен його вiрш нагадуватиме нам i тим, які будуть пiсля нас, елементарнi
iстини, без яких не можна змiстовно жити –

Ти знаєш, що ти людина...

(61–63) Дорогою цiною дався йому прорив. Але за свою коротку і вбогу юнiсть
вiн зумiв назавжди утвердити свою неповторнiсть. Свою важку, але цiлком
усвiдомлену дорогу до правди.

(64–66) Це — життя. Нашi прадiди запорожцi вимiрювали його, не роздрiбнюючи.
Вони клали життя для життя, не дозуючи крові. Той, хто виходить на поле честі,
виносить усе життя.

(67–70) То яке ж моральне право маємо ми гратися в правду, гратися в слова, як
паяц на аренi цирку грається в серйознiсть. Симоненко гидував духовними карликам
й паяцами. Вiн просто йшов на повен зрiст, вiн красиво йшов, як його «перехожий», —
i дивився перед себе мужнiми очима мужицького сина.

(71) Стежка його має чарiвну силу випрямляти горбатi душi.

За Є. Сверстюком (728 слів)

Як стверджує автор, на життя народу Василь Симоненко ніколи не дивився очима

Прочитайте текст (цифри в дужках позначають номери рядків) і виконайте завдання

Василь Симоненко

(1–3) Жив вiн у нашiй благословеннiй провiнцiї, де люди так невибагливi до слiв,
де так швидко заокруглюються в колi найпримiтивнiших iнтересiв. Де так легко
потонути в тенетах усіляких дрiбниць i заблукати мiж деревами, за якими не видно лiсу.

(4–8) Ось був, скажiмо, чоловiк як чоловiк, закiнчив аспiрантуру, поїхав до Черкас,
у найжвавiший центр їх — педiнститут, — i десь дiлися борозни з мозку й навiть
зморшки на обличчi. Натренувався жити — i все заокруглилося: голова кругла,
обличчя кругле, думки круглi, почуття круглi — iдеальний м’яч, який котиться
без перешкод асфальтом кар’єри!..

(9–14) Василь уперто, насуплено дивився в корiнь. Сам вiн, наче корiнь, вийшов із
землi, з органiчною любов’ю до неї i свого селянського роду. Вiн добре знав, чим
i як глибоко вона напоєна, i не забував про це нi на хвилину. Вiн знав народ у його
побутi як селянський син. Знав село по своїх заболочених чоботях як працiвник
газети. Але вiн дивився на життя не як «представник», а як людина, як син дивиться
на безпорадну матiр.

(15–19) Вiн пiднявся до верхнiх щаблiв сучасної культури i вмiв бачити
колгоспника на тлi космiчного вiку — весь дiапазон крайностей життя та
«парадоксiв доби»:

Цiлую руки, що крутили жорна
У переддень космiчної доби.

(20–23) Громадянське кредо Симоненка пiдноситься над тисячами дзвiнких
патрiотичних декларацiй! У його простотi ви вiдчуваєте людину високої
iнтелектуальної культури — масштабний розум, який умiє вiдсiвати дрiбницi й
оголювати суть.

(24–29) Пригадую вечiр у Черкаському педiнститутi. Виступ Василя був
найцiкавiшим, найяскравiшим. Але хтось із тих, які не дуже заслухуються
вiршами, завдяки вродженій або натренованій пильності зафiксував непевний
звук i, щоб налякати, послав записку: «Яку це Ви самостiйну Україну маєте
на увазi, коли пишете: «Хай мовчать Америки й Росiї...»; «Маю я святе синiвське
право з матiр’ю побуть на самотi»?

(30–32) Василь спокiйно i наче недбало прочитав цю записку та сказав: «У мене
Україна одна. Якщо автор запитання знає другу — хай скаже. Будемо вибирати».
Ось його лаконiчна й по-справжньому народна простота й мудрiсть.

(33–38) З ним не можна було сперечатися. Вiн не висловлював квапливих
напiвдумок, вiн про все подумав i там, де iншi багато й неясно балакають,
мовчав. Уся наша втiха, що його стиль вiдбився в тому, що вiн залишив нам.
Але вiн залишив для нас тiльки свiй початок сходження на верховину. У
важкiй боротьбi з собою, з атмосферою дрiмотної байдужості й мертвого
стандарту вiн вибився на свiй шлях i тiльки почав ним iти.

(39–44) Вiн тiльки навчився всупереч усiм вiтрам вiдчувати радiсть боротьби
й силу, що переливається в людину вiд сили земного тяжiння:

Земле рiдна! Мозок мiй свiтлiє
I душа нiжнiшою стає,
Як твої сподiванки i мрiї
У життя вливаються моє.

(45–51) Вiн тiльки навчився вичленовувати з пороху буденності великi проблеми
життя — проблему збереження людської iндивiдуальності i нової думки у свiтi
категоричних стандартiв, проблему красивої ходи i власної дороги серед камiнних
потвор, що

Роззявляли пащi, мов кратери,
I гукали: — Ми символ доби!
Хто не з нами — той проти всiх!

(52–53) Вiн навчився i тим самим навчив нас. Вiн житиме невiд’ємною часткою
нас самих, як живий розум i совiсть, що не гасне.

(54–57) А між тим Василь Симоненко абсолютно доступний формою кожнiй
грамотнiй людинi і глибоко хвилюючий змiстом. Вiн постійно говорить про те,
що тривожить людей, про що й вони говорять, але без тiєї громадянської висоти,
ясності розуму і пристрасті слова.

(58–60) Кожен його вiрш нагадуватиме нам i тим, які будуть пiсля нас, елементарнi
iстини, без яких не можна змiстовно жити –

Ти знаєш, що ти людина...

(61–63) Дорогою цiною дався йому прорив. Але за свою коротку і вбогу юнiсть
вiн зумiв назавжди утвердити свою неповторнiсть. Свою важку, але цiлком
усвiдомлену дорогу до правди.

(64–66) Це — життя. Нашi прадiди запорожцi вимiрювали його, не роздрiбнюючи.
Вони клали життя для життя, не дозуючи крові. Той, хто виходить на поле честі,
виносить усе життя.

(67–70) То яке ж моральне право маємо ми гратися в правду, гратися в слова, як
паяц на аренi цирку грається в серйознiсть. Симоненко гидував духовними карликам
й паяцами. Вiн просто йшов на повен зрiст, вiн красиво йшов, як його «перехожий», —
i дивився перед себе мужнiми очима мужицького сина.

(71) Стежка його має чарiвну силу випрямляти горбатi душi.

За Є. Сверстюком (728 слів)

Одним з аргументів до тези «Василь уперто, насуплено дивився в корінь» (рядок 9) є слова про те, що він

Твір «Зажурилась Україна» є

«Бджола — се символ мудрої людини, яка у природженому ділі трудиться», — заявив у своєму творі

«Зі своїм запорозьким бурлацтвом він самовільно влетів у метушливий світ олімпійських маскарадів, його сміх розітнувся голосною луною», — сказав Євген Сверстюк про

Наум Дрот є одним із центральних персонажів твору

Перший український історичний роман написав

Рядки

Сини мої! Орли мої!
Летіть в Україну, –
Хоч i лихо зустрінеться,
Так не на чужині

узяті з твору

Терентій Гаврилович Пузир є центральним персонажем твору

«Без надії таки сподіватись» обіцяє лірична героїня твору

«В своїй хаті своя й правда, і сила, і воля», — стверджує в своєму творі

«Переломаним» прозвали земляки головного героя твору

«Її пісні — як перло многоцінне, як дивен скарб серед земних марнот», — сказано про героїню твору

«Можна все на світі вибирати, сину, вибрати не можна тільки Батьківщину», — співає своїй дитині лірична героїня твору

Народну мудрість «Тому роду нема переводу, в котрому браття милують згоду» часто повторює персонаж твору

Прізвище «Мазєнін» отримав головний герой твору

Мина Товченик і Купріян Хуторний є персонажами твору

Риторичне запитання «Ви знаєте, як сплять старі гаї?» поставив

З-поміж перелічених імен письменників псевдонімом є

Рядки: «Сто років мучених надій, / і сподівань, і вір, і крові / синів, що за любов тавровані, / сто серць, як сто палахкотінь...», — належать

Літературне об’єднання українських письменників у еміграції, що діяло після Другої світової війни, —

Установіть відповідність між назвою та автором твору.

Установіть відповідність між назвою та часом написання твору.

Установіть відповідність між автором і персонажем твору.

Установіть відповідність між персонажем і назвою твору.

Частина 3

Власне висловлення

Підтримайте або спростуйте думку:

Будувати повітряні замки легше, ніж у них жити.

Сформулюйте тезу, наведіть два-три переконливі аргументи, які найкраще підтвердять Ваші міркування. Проілюструйте Ваші думки прикладами з художньої літератури (зазначте назву твору, укажіть проблему, порушену письменником, художній образ, за допомогою якого проблему розкрито, наведіть цитату з твору тощо), історичними фактами або випадками з життя. Не переказуйте змісту, не давайте повної характеристики образів. Сформулюйте висновки.