Прочитайте текст і виконайте завдання

(1) Стояла тиха травнева ніч у буянні зела й кипінні садів. (2) Шаленіли в лузі солов’ї, кумкали жаби, кричали горлиці. (3) І носила в ту не/ймовірну весняну молоду ніч із срібної криниці срібним цеберцем срібну воду зозуля і (…) її по землі. (4) Вилила добрий ківш і на Андрія. (5) Від/того прокинувся, та побрів під розчахнуту липу. (6) На душі було срібно й високо. (7) Дослухався тихої й радісної музики небес, удивлявся в ту не/звідану глибінь. (8) Від/нині знав, що там живе вічна й свята таїна.

Синонімом до слова «добрий» у четвертому реченні є

Прочитайте текст і виконайте завдання

(1) Стояла тиха травнева ніч у буянні зела й кипінні садів. (2) Шаленіли в лузі солов’ї, кумкали жаби, кричали горлиці. (3) І носила в ту не/ймовірну весняну молоду ніч із срібної криниці срібним цеберцем срібну воду зозуля і (…) її по землі. (4) Вилила добрий ківш і на Андрія. (5) Від/того прокинувся, та побрів під розчахнуту липу. (6) На душі було срібно й високо. (7) Дослухався тихої й радісної музики небес, удивлявся в ту не/звідану глибінь. (8) Від/нині знав, що там живе вічна й свята таїна.

Окремо в тексті пишеться сполука слів

Прочитайте текст і виконайте завдання

(1) Стояла тиха травнева ніч у буянні зела й кипінні садів. (2) Шаленіли в лузі солов’ї, кумкали жаби, кричали горлиці. (3) І носила в ту не/ймовірну весняну молоду ніч із срібної криниці срібним цеберцем срібну воду зозуля і (…) її по землі. (4) Вилила добрий ківш і на Андрія. (5) Від/того прокинувся, та побрів під розчахнуту липу. (6) На душі було срібно й високо. (7) Дослухався тихої й радісної музики небес, удивлявся в ту не/звідану глибінь. (8) Від/нині знав, що там живе вічна й свята таїна.

Прикметником є вжите в тексті слово

Прочитайте текст і виконайте завдання

(1) Стояла тиха травнева ніч у буянні зела й кипінні садів. (2) Шаленіли в лузі солов’ї, кумкали жаби, кричали горлиці. (3) І носила в ту не/ймовірну весняну молоду ніч із срібної криниці срібним цеберцем срібну воду зозуля і (…) її по землі. (4) Вилила добрий ківш і на Андрія. (5) Від/того прокинувся, та побрів під розчахнуту липу. (6) На душі було срібно й високо. (7) Дослухався тихої й радісної музики небес, удивлявся в ту не/звідану глибінь. (8) Від/нині знав, що там живе вічна й свята таїна.

Безособовим є речення

Прочитайте текст і виконайте завдання

(1) Стояла тиха травнева ніч у буянні зела й кипінні садів. (2) Шаленіли в лузі солов’ї, кумкали жаби, кричали горлиці. (3) І носила в ту не/ймовірну весняну молоду ніч із срібної криниці срібним цеберцем срібну воду зозуля і (…) її по землі. (4) Вилила добрий ківш і на Андрія. (5) Від/того прокинувся, та побрів під розчахнуту липу. (6) На душі було срібно й високо. (7) Дослухався тихої й радісної музики небес, удивлявся в ту не/звідану глибінь. (8) Від/нині знав, що там живе вічна й свята таїна.

Складнопідрядним є речення

Прочитайте текст і виконайте завдання

(1) Стояла тиха травнева ніч у буянні зела й кипінні садів. (2) Шаленіли в лузі солов’ї, кумкали жаби, кричали горлиці. (3) І носила в ту не/ймовірну весняну молоду ніч із срібної криниці срібним цеберцем срібну воду зозуля і (…) її по землі. (4) Вилила добрий ківш і на Андрія. (5) Від/того прокинувся, та побрів під розчахнуту липу. (6) На душі було срібно й високо. (7) Дослухався тихої й радісної музики небес, удивлявся в ту не/звідану глибінь. (8) Від/нині знав, що там живе вічна й свята таїна.

Пунктуаційну помилку допущено в реченні

Прочитайте фрагмент тексту.

Було всього — і звад, і згод,
І перша слава (1)Ж/жовтих (2)В/вод,
І (3)К/корсуня звитяжний клич,
І (4)Б/берестечка чорна ніч,
І сонце Золотих (5)В/воріт –
Всього було за плином літ.

Малу літеру треба писати після цифри

Літеру и треба писати на місці обох пропусків у рядку

До одного роду належать обидва іменники рядка

Подовження приголосного відбувається у формі орудного відмінка іменника

Правил написання слів іншомовного походження дотримано в рекламному оголошенні

А.

Б.

В.

Г.

Д.

Граматичну помилку допущено в рядку

Не можна замінити дієприслівниковий зворот підрядним обставинним у реченні

Правильною є форма займенника в словосполученні

Прочитайте речення.

Коли переконуєт(1)ся, що все йде за його сценарієм, малюсін(2)кий жайвір починає повіл(3)но, ніби на невидимій ниточ(4)ці, підніматися в т(5)мяну височину.

М’який знак треба писати на місці всіх цифр, окрім

Форму наказового способу має дієслово в словосполученні

Неправильно вжито прийменник у реченні

Розділові знаки при передачі чужої мови правильно вжито в реченні

Граматично правильна відповідь на запитання «Котра година?»

Складнопідрядне речення утвориться, якщо серед варіантів продовження речення «Спадала безмісячна ніч...» обрати

Звук [ґ] треба вимовляти в обох словах рядка

З’ясуйте синтаксичну роль виділених слів (цифра позначає наступне слово).

Мова (1)Гоголя — це своєрідний український (2)«говір» за мелодикою, синтаксисом, словником, тому важко рівнопотужно перекласти (3)Гоголя українською: втрачається (4)неповторний аромат українськості.

Доберіть приклад до кожного випадку вживання розділового знака на місці крапок.

З’ясуйте вид поданих простих речень.

Доберіть українські відповідники до іншомовних слів.

З’ясуйте, якими частинами мови є виділені слова в реченні (цифра позначає наступне слово).

Фрукти й овочі сьогодні містять (1)менше вітамінів і мінералів, (2)ніж містили (3)п’ятдесят (4)років тому.

Прочитайте текст (цифри в дужках позначають номери рядків) і виконайте завдання

«Мій іскрений друже»

(Життєва доля Івана Сошенка)

(1–5) У примарному сяйві білої ночі юнак змальовує грецьку статую. До
нього підходить студент Академії мистецтв… Що було далі – відомо кожному
зі шкільних хрестоматій, де за джерело інформації – повість Тараса
Шевченка «Художник». Опоетизована, як це й буває з художніми творами,
версія справжнього життєвого факту.

(6–15) А насправді до майбутнього благодійника Шевченка привели земляки, і він
нахилився поцілувати руку, і Сошенко сказав, що жодна людина не повинна так
принижуватися. У свій 21 рік Шевченко навіть не здогадувався, що в ньому гряде геній –
він дивився на світ із прірви зацькованості. Вдумуючись у цей епізод, сповна осягаєш
справедливість слів одного з Кобзаревих біографів Олександра Кониського:
«Не можна вгадати, що б сталося з генієм нашого народу, коли б він не спізнався
із Сошенком. Чи поталанила б йому доля яким іншим робом вибитися з темного
льоху неволі та вийти в люди, чи може б, під густою корою Ширяєвських красок
зав’яли б і засохли ті величезні дари духовні, якими природа наділила
Тараса».

(16–19) Сошенко не лише організував викуп обдарованого юнака – він дав
поштовх туго стиснутій пружині потенційних можливостей, що зробили
Тараса Шевченка не простим художником і поетом, а силою, яка об’єднала
український народ, не давши йому піти в небуття.

(20–27) З прірви приниженості не можна вихопитися без того, щоб не
запаморочилася голова. Після викупу з кріпацтва Тарас зовсім змінився.
Він часто їздив на вечори, витрачав чимало грошей на гарне вбрання – на деякий
час у нього вселився «світський біс». Немає Пророка без Предтечі, який готує йому
путі насамперед до самого себе, своєї місії. Чи здолав би Шевченко спокусу стати
модною цяцькою аристократичних салонів, коли б не мав поряд людини, котра йому
казала: «Тарасе, схаменися! Чого ти діла не робиш? Чого тебе нечистая
носить по тих гостях?».

(28–35) Як же склалася доля того, до кого поет звертався в листах «Мій
іскрений друже»? Народився Сошенко в Богуславі, навчався в дяка, потім у
майстра-самоука. Платити за уроки не було чим, тому Іван відробляв їх як
міг. За розпис монастирського іконостаса дістав стільки грошей, що навіть
трохи землі вдалося прикупити… Але в холерну зиму 1832 року без копійки в
кишені (зібрані гроші віддав за викуп паспорта) Сошенко з обозами подався
до Петербурга. Йому пощастило на добру душу: ровесник, панич із вигляду
насправді ж кріпак-кравець, не дав пропасти з голоду, допоміг улаштуватися в місті.

(36–42) Петербурзький період життя був найщасливішим. Бо коли через
загострення сухот мусив повернутися до Батьківщини, доля ніби
заповзялася покарати вдатного колись богомаза за прагнення до високого
мистецтва. Якось, діставши замовлення на ікону, довго працював над нею,
передаючи тонку гру світла, а єпископ віддав те переробити місцевому
невігласові. Тяжко переживши образу, художник пообіцяв собі бідувати,
але не догоджати смакам церковників, які й чути не хотіли про рафаелівських мадонн.

(43–49) 1846 року Іван Максимович став учителем малювання Немирівської
гімназії. Однак патологічно жорстокий і цинічний директор заходився
цькувати вчителя. Дістанеться, бува, Сошенко після уроків рідної домівки,
аж тут посильний кличе його до начальства. І – тупцяй осінньою сльотою,
бухикаючи від задавненої хвороби, щоб почути:
– Ви, Іване Максимовичу, художник, у Петербургах навчалися, то вмієте
добре стругати олівці. Приготуйте мені два… га-га!

(50–56) Сошенків колега, базграючи ікони, стільки грошей наскладав, що
власну майстерню відкрив. А Іванові не давала «халтурити» та сама сила, що
колись погнала його до столиці: даний Богом талант. Хоч уже й розумів, що
через злидні не реалізує себе: «Одна надія – на труд, а де взяти роботи?
Думка, що буде попереду, жахає мене, і руки опускаються… Коли б ви знали,
яка втіха для серця і яке привілля, утікши від світу, жити для мистецтва».
Але таке було для нього недосяжним.

(57–59) 1861 року по «естафеті добра» до Петербурга було відправлено
найталановитішого Сошенкового учня – Володимира Орловського, який
згодом став професором Академії мистецтв. Вступити туди йому допоміг Шевченко.

(60–68) Картин Сошенко створив небагато, не всі вони дійшли до нас. Та ті,
що експонуються, наводять на думку, що художник мав цілком самобутній
талант, шукав свого шляху в мистецтві. Він знав, що міг би залишити по собі
яскравіший слід, і тяжко карався, що «життя загублене». Останніми роками
ходив київськими вулицями, підгодовуючи бездомних тварин… Згадаймо,
що картина, за яку Шевченко дістав срібну медаль, називалася «Хлопчик-
жебрак, що дає собаці хліб». Сошенко ставав грізним, коли при ньому візник
жорстоко поводився з конем, нещадно соромив кожного, хто «жив не за совістю».
В усьому іншому був лагідний і безмежно добрий.

(69–71) Життя минуло в трудах і злиднях. Останні канікули вирішив
подарувати собі – помандрувати рідними місцями, подивитися на біле
каміння берегів Росі. Не доїхав – 30 серпня 1876 року помер у Корсуні.

(72–76) Сяйво білої ночі вихопило з безвісті цю тиху постать. Благородна
душа, приречена на поразку немилосердністю життя? Ні, вічний
переможець! Доказ тому – наша історія, неможлива без Кобзаря, доказ тому
– сам факт, що світ, попри всі його страждання, відступи й помилки, веде
свій поступ, прагнучи добра й справедливості.

За Н. Околітенко, журнал «Жінка»

 Зустріч Сошенка з Шевченком у Літньому саду Петербурга є, на думку автора тексту,

Прочитайте текст (цифри в дужках позначають номери рядків) і виконайте завдання

«Мій іскрений друже»

(Життєва доля Івана Сошенка)

(1–5) У примарному сяйві білої ночі юнак змальовує грецьку статую. До
нього підходить студент Академії мистецтв… Що було далі – відомо кожному
зі шкільних хрестоматій, де за джерело інформації – повість Тараса
Шевченка «Художник». Опоетизована, як це й буває з художніми творами,
версія справжнього життєвого факту.

(6–15) А насправді до майбутнього благодійника Шевченка привели земляки, і він
нахилився поцілувати руку, і Сошенко сказав, що жодна людина не повинна так
принижуватися. У свій 21 рік Шевченко навіть не здогадувався, що в ньому гряде геній –
він дивився на світ із прірви зацькованості. Вдумуючись у цей епізод, сповна осягаєш
справедливість слів одного з Кобзаревих біографів Олександра Кониського:
«Не можна вгадати, що б сталося з генієм нашого народу, коли б він не спізнався
із Сошенком. Чи поталанила б йому доля яким іншим робом вибитися з темного
льоху неволі та вийти в люди, чи може б, під густою корою Ширяєвських красок
зав’яли б і засохли ті величезні дари духовні, якими природа наділила
Тараса».

(16–19) Сошенко не лише організував викуп обдарованого юнака – він дав
поштовх туго стиснутій пружині потенційних можливостей, що зробили
Тараса Шевченка не простим художником і поетом, а силою, яка об’єднала
український народ, не давши йому піти в небуття.

(20–27) З прірви приниженості не можна вихопитися без того, щоб не
запаморочилася голова. Після викупу з кріпацтва Тарас зовсім змінився.
Він часто їздив на вечори, витрачав чимало грошей на гарне вбрання – на деякий
час у нього вселився «світський біс». Немає Пророка без Предтечі, який готує йому
путі насамперед до самого себе, своєї місії. Чи здолав би Шевченко спокусу стати
модною цяцькою аристократичних салонів, коли б не мав поряд людини, котра йому
казала: «Тарасе, схаменися! Чого ти діла не робиш? Чого тебе нечистая
носить по тих гостях?».

(28–35) Як же склалася доля того, до кого поет звертався в листах «Мій
іскрений друже»? Народився Сошенко в Богуславі, навчався в дяка, потім у
майстра-самоука. Платити за уроки не було чим, тому Іван відробляв їх як
міг. За розпис монастирського іконостаса дістав стільки грошей, що навіть
трохи землі вдалося прикупити… Але в холерну зиму 1832 року без копійки в
кишені (зібрані гроші віддав за викуп паспорта) Сошенко з обозами подався
до Петербурга. Йому пощастило на добру душу: ровесник, панич із вигляду
насправді ж кріпак-кравець, не дав пропасти з голоду, допоміг улаштуватися в місті.

(36–42) Петербурзький період життя був найщасливішим. Бо коли через
загострення сухот мусив повернутися до Батьківщини, доля ніби
заповзялася покарати вдатного колись богомаза за прагнення до високого
мистецтва. Якось, діставши замовлення на ікону, довго працював над нею,
передаючи тонку гру світла, а єпископ віддав те переробити місцевому
невігласові. Тяжко переживши образу, художник пообіцяв собі бідувати,
але не догоджати смакам церковників, які й чути не хотіли про рафаелівських мадонн.

(43–49) 1846 року Іван Максимович став учителем малювання Немирівської
гімназії. Однак патологічно жорстокий і цинічний директор заходився
цькувати вчителя. Дістанеться, бува, Сошенко після уроків рідної домівки,
аж тут посильний кличе його до начальства. І – тупцяй осінньою сльотою,
бухикаючи від задавненої хвороби, щоб почути:
– Ви, Іване Максимовичу, художник, у Петербургах навчалися, то вмієте
добре стругати олівці. Приготуйте мені два… га-га!

(50–56) Сошенків колега, базграючи ікони, стільки грошей наскладав, що
власну майстерню відкрив. А Іванові не давала «халтурити» та сама сила, що
колись погнала його до столиці: даний Богом талант. Хоч уже й розумів, що
через злидні не реалізує себе: «Одна надія – на труд, а де взяти роботи?
Думка, що буде попереду, жахає мене, і руки опускаються… Коли б ви знали,
яка втіха для серця і яке привілля, утікши від світу, жити для мистецтва».
Але таке було для нього недосяжним.

(57–59) 1861 року по «естафеті добра» до Петербурга було відправлено
найталановитішого Сошенкового учня – Володимира Орловського, який
згодом став професором Академії мистецтв. Вступити туди йому допоміг Шевченко.

(60–68) Картин Сошенко створив небагато, не всі вони дійшли до нас. Та ті,
що експонуються, наводять на думку, що художник мав цілком самобутній
талант, шукав свого шляху в мистецтві. Він знав, що міг би залишити по собі
яскравіший слід, і тяжко карався, що «життя загублене». Останніми роками
ходив київськими вулицями, підгодовуючи бездомних тварин… Згадаймо,
що картина, за яку Шевченко дістав срібну медаль, називалася «Хлопчик-
жебрак, що дає собаці хліб». Сошенко ставав грізним, коли при ньому візник
жорстоко поводився з конем, нещадно соромив кожного, хто «жив не за совістю».
В усьому іншому був лагідний і безмежно добрий.

(69–71) Життя минуло в трудах і злиднях. Останні канікули вирішив
подарувати собі – помандрувати рідними місцями, подивитися на біле
каміння берегів Росі. Не доїхав – 30 серпня 1876 року помер у Корсуні.

(72–76) Сяйво білої ночі вихопило з безвісті цю тиху постать. Благородна
душа, приречена на поразку немилосердністю життя? Ні, вічний
переможець! Доказ тому – наша історія, неможлива без Кобзаря, доказ тому
– сам факт, що світ, попри всі його страждання, відступи й помилки, веде
свій поступ, прагнучи добра й справедливості.

За Н. Околітенко, журнал «Жінка»

Цитата, винесена в заголовок тексту, належить

Прочитайте текст (цифри в дужках позначають номери рядків) і виконайте завдання

«Мій іскрений друже»

(Життєва доля Івана Сошенка)

(1–5) У примарному сяйві білої ночі юнак змальовує грецьку статую. До
нього підходить студент Академії мистецтв… Що було далі – відомо кожному
зі шкільних хрестоматій, де за джерело інформації – повість Тараса
Шевченка «Художник». Опоетизована, як це й буває з художніми творами,
версія справжнього життєвого факту.

(6–15) А насправді до майбутнього благодійника Шевченка привели земляки, і він
нахилився поцілувати руку, і Сошенко сказав, що жодна людина не повинна так
принижуватися. У свій 21 рік Шевченко навіть не здогадувався, що в ньому гряде геній –
він дивився на світ із прірви зацькованості. Вдумуючись у цей епізод, сповна осягаєш
справедливість слів одного з Кобзаревих біографів Олександра Кониського:
«Не можна вгадати, що б сталося з генієм нашого народу, коли б він не спізнався
із Сошенком. Чи поталанила б йому доля яким іншим робом вибитися з темного
льоху неволі та вийти в люди, чи може б, під густою корою Ширяєвських красок
зав’яли б і засохли ті величезні дари духовні, якими природа наділила
Тараса».

(16–19) Сошенко не лише організував викуп обдарованого юнака – він дав
поштовх туго стиснутій пружині потенційних можливостей, що зробили
Тараса Шевченка не простим художником і поетом, а силою, яка об’єднала
український народ, не давши йому піти в небуття.

(20–27) З прірви приниженості не можна вихопитися без того, щоб не
запаморочилася голова. Після викупу з кріпацтва Тарас зовсім змінився.
Він часто їздив на вечори, витрачав чимало грошей на гарне вбрання – на деякий
час у нього вселився «світський біс». Немає Пророка без Предтечі, який готує йому
путі насамперед до самого себе, своєї місії. Чи здолав би Шевченко спокусу стати
модною цяцькою аристократичних салонів, коли б не мав поряд людини, котра йому
казала: «Тарасе, схаменися! Чого ти діла не робиш? Чого тебе нечистая
носить по тих гостях?».

(28–35) Як же склалася доля того, до кого поет звертався в листах «Мій
іскрений друже»? Народився Сошенко в Богуславі, навчався в дяка, потім у
майстра-самоука. Платити за уроки не було чим, тому Іван відробляв їх як
міг. За розпис монастирського іконостаса дістав стільки грошей, що навіть
трохи землі вдалося прикупити… Але в холерну зиму 1832 року без копійки в
кишені (зібрані гроші віддав за викуп паспорта) Сошенко з обозами подався
до Петербурга. Йому пощастило на добру душу: ровесник, панич із вигляду
насправді ж кріпак-кравець, не дав пропасти з голоду, допоміг улаштуватися в місті.

(36–42) Петербурзький період життя був найщасливішим. Бо коли через
загострення сухот мусив повернутися до Батьківщини, доля ніби
заповзялася покарати вдатного колись богомаза за прагнення до високого
мистецтва. Якось, діставши замовлення на ікону, довго працював над нею,
передаючи тонку гру світла, а єпископ віддав те переробити місцевому
невігласові. Тяжко переживши образу, художник пообіцяв собі бідувати,
але не догоджати смакам церковників, які й чути не хотіли про рафаелівських мадонн.

(43–49) 1846 року Іван Максимович став учителем малювання Немирівської
гімназії. Однак патологічно жорстокий і цинічний директор заходився
цькувати вчителя. Дістанеться, бува, Сошенко після уроків рідної домівки,
аж тут посильний кличе його до начальства. І – тупцяй осінньою сльотою,
бухикаючи від задавненої хвороби, щоб почути:
– Ви, Іване Максимовичу, художник, у Петербургах навчалися, то вмієте
добре стругати олівці. Приготуйте мені два… га-га!

(50–56) Сошенків колега, базграючи ікони, стільки грошей наскладав, що
власну майстерню відкрив. А Іванові не давала «халтурити» та сама сила, що
колись погнала його до столиці: даний Богом талант. Хоч уже й розумів, що
через злидні не реалізує себе: «Одна надія – на труд, а де взяти роботи?
Думка, що буде попереду, жахає мене, і руки опускаються… Коли б ви знали,
яка втіха для серця і яке привілля, утікши від світу, жити для мистецтва».
Але таке було для нього недосяжним.

(57–59) 1861 року по «естафеті добра» до Петербурга було відправлено
найталановитішого Сошенкового учня – Володимира Орловського, який
згодом став професором Академії мистецтв. Вступити туди йому допоміг Шевченко.

(60–68) Картин Сошенко створив небагато, не всі вони дійшли до нас. Та ті,
що експонуються, наводять на думку, що художник мав цілком самобутній
талант, шукав свого шляху в мистецтві. Він знав, що міг би залишити по собі
яскравіший слід, і тяжко карався, що «життя загублене». Останніми роками
ходив київськими вулицями, підгодовуючи бездомних тварин… Згадаймо,
що картина, за яку Шевченко дістав срібну медаль, називалася «Хлопчик-
жебрак, що дає собаці хліб». Сошенко ставав грізним, коли при ньому візник
жорстоко поводився з конем, нещадно соромив кожного, хто «жив не за совістю».
В усьому іншому був лагідний і безмежно добрий.

(69–71) Життя минуло в трудах і злиднях. Останні канікули вирішив
подарувати собі – помандрувати рідними місцями, подивитися на біле
каміння берегів Росі. Не доїхав – 30 серпня 1876 року помер у Корсуні.

(72–76) Сяйво білої ночі вихопило з безвісті цю тиху постать. Благородна
душа, приречена на поразку немилосердністю життя? Ні, вічний
переможець! Доказ тому – наша історія, неможлива без Кобзаря, доказ тому
– сам факт, що світ, попри всі його страждання, відступи й помилки, веде
свій поступ, прагнучи добра й справедливості.

За Н. Околітенко, журнал «Жінка»

Синонімом до фразеологізму «вийти в люди» (рядок 13) є

Прочитайте текст (цифри в дужках позначають номери рядків) і виконайте завдання

«Мій іскрений друже»

(Життєва доля Івана Сошенка)

(1–5) У примарному сяйві білої ночі юнак змальовує грецьку статую. До
нього підходить студент Академії мистецтв… Що було далі – відомо кожному
зі шкільних хрестоматій, де за джерело інформації – повість Тараса
Шевченка «Художник». Опоетизована, як це й буває з художніми творами,
версія справжнього життєвого факту.

(6–15) А насправді до майбутнього благодійника Шевченка привели земляки, і він
нахилився поцілувати руку, і Сошенко сказав, що жодна людина не повинна так
принижуватися. У свій 21 рік Шевченко навіть не здогадувався, що в ньому гряде геній –
він дивився на світ із прірви зацькованості. Вдумуючись у цей епізод, сповна осягаєш
справедливість слів одного з Кобзаревих біографів Олександра Кониського:
«Не можна вгадати, що б сталося з генієм нашого народу, коли б він не спізнався
із Сошенком. Чи поталанила б йому доля яким іншим робом вибитися з темного
льоху неволі та вийти в люди, чи може б, під густою корою Ширяєвських красок
зав’яли б і засохли ті величезні дари духовні, якими природа наділила
Тараса».

(16–19) Сошенко не лише організував викуп обдарованого юнака – він дав
поштовх туго стиснутій пружині потенційних можливостей, що зробили
Тараса Шевченка не простим художником і поетом, а силою, яка об’єднала
український народ, не давши йому піти в небуття.

(20–27) З прірви приниженості не можна вихопитися без того, щоб не
запаморочилася голова. Після викупу з кріпацтва Тарас зовсім змінився.
Він часто їздив на вечори, витрачав чимало грошей на гарне вбрання – на деякий
час у нього вселився «світський біс». Немає Пророка без Предтечі, який готує йому
путі насамперед до самого себе, своєї місії. Чи здолав би Шевченко спокусу стати
модною цяцькою аристократичних салонів, коли б не мав поряд людини, котра йому
казала: «Тарасе, схаменися! Чого ти діла не робиш? Чого тебе нечистая
носить по тих гостях?».

(28–35) Як же склалася доля того, до кого поет звертався в листах «Мій
іскрений друже»? Народився Сошенко в Богуславі, навчався в дяка, потім у
майстра-самоука. Платити за уроки не було чим, тому Іван відробляв їх як
міг. За розпис монастирського іконостаса дістав стільки грошей, що навіть
трохи землі вдалося прикупити… Але в холерну зиму 1832 року без копійки в
кишені (зібрані гроші віддав за викуп паспорта) Сошенко з обозами подався
до Петербурга. Йому пощастило на добру душу: ровесник, панич із вигляду
насправді ж кріпак-кравець, не дав пропасти з голоду, допоміг улаштуватися в місті.

(36–42) Петербурзький період життя був найщасливішим. Бо коли через
загострення сухот мусив повернутися до Батьківщини, доля ніби
заповзялася покарати вдатного колись богомаза за прагнення до високого
мистецтва. Якось, діставши замовлення на ікону, довго працював над нею,
передаючи тонку гру світла, а єпископ віддав те переробити місцевому
невігласові. Тяжко переживши образу, художник пообіцяв собі бідувати,
але не догоджати смакам церковників, які й чути не хотіли про рафаелівських мадонн.

(43–49) 1846 року Іван Максимович став учителем малювання Немирівської
гімназії. Однак патологічно жорстокий і цинічний директор заходився
цькувати вчителя. Дістанеться, бува, Сошенко після уроків рідної домівки,
аж тут посильний кличе його до начальства. І – тупцяй осінньою сльотою,
бухикаючи від задавненої хвороби, щоб почути:
– Ви, Іване Максимовичу, художник, у Петербургах навчалися, то вмієте
добре стругати олівці. Приготуйте мені два… га-га!

(50–56) Сошенків колега, базграючи ікони, стільки грошей наскладав, що
власну майстерню відкрив. А Іванові не давала «халтурити» та сама сила, що
колись погнала його до столиці: даний Богом талант. Хоч уже й розумів, що
через злидні не реалізує себе: «Одна надія – на труд, а де взяти роботи?
Думка, що буде попереду, жахає мене, і руки опускаються… Коли б ви знали,
яка втіха для серця і яке привілля, утікши від світу, жити для мистецтва».
Але таке було для нього недосяжним.

(57–59) 1861 року по «естафеті добра» до Петербурга було відправлено
найталановитішого Сошенкового учня – Володимира Орловського, який
згодом став професором Академії мистецтв. Вступити туди йому допоміг Шевченко.

(60–68) Картин Сошенко створив небагато, не всі вони дійшли до нас. Та ті,
що експонуються, наводять на думку, що художник мав цілком самобутній
талант, шукав свого шляху в мистецтві. Він знав, що міг би залишити по собі
яскравіший слід, і тяжко карався, що «життя загублене». Останніми роками
ходив київськими вулицями, підгодовуючи бездомних тварин… Згадаймо,
що картина, за яку Шевченко дістав срібну медаль, називалася «Хлопчик-
жебрак, що дає собаці хліб». Сошенко ставав грізним, коли при ньому візник
жорстоко поводився з конем, нещадно соромив кожного, хто «жив не за совістю».
В усьому іншому був лагідний і безмежно добрий.

(69–71) Життя минуло в трудах і злиднях. Останні канікули вирішив
подарувати собі – помандрувати рідними місцями, подивитися на біле
каміння берегів Росі. Не доїхав – 30 серпня 1876 року помер у Корсуні.

(72–76) Сяйво білої ночі вихопило з безвісті цю тиху постать. Благородна
душа, приречена на поразку немилосердністю життя? Ні, вічний
переможець! Доказ тому – наша історія, неможлива без Кобзаря, доказ тому
– сам факт, що світ, попри всі його страждання, відступи й помилки, веде
свій поступ, прагнучи добра й справедливості.

За Н. Околітенко, журнал «Жінка»

Директор гімназії, говорячи про Сошенка «ви… у Петербургах навчалися» (рядок 47), прагнув висловити йому

Прочитайте текст (цифри в дужках позначають номери рядків) і виконайте завдання

«Мій іскрений друже»

(Життєва доля Івана Сошенка)

(1–5) У примарному сяйві білої ночі юнак змальовує грецьку статую. До
нього підходить студент Академії мистецтв… Що було далі – відомо кожному
зі шкільних хрестоматій, де за джерело інформації – повість Тараса
Шевченка «Художник». Опоетизована, як це й буває з художніми творами,
версія справжнього життєвого факту.

(6–15) А насправді до майбутнього благодійника Шевченка привели земляки, і він
нахилився поцілувати руку, і Сошенко сказав, що жодна людина не повинна так
принижуватися. У свій 21 рік Шевченко навіть не здогадувався, що в ньому гряде геній –
він дивився на світ із прірви зацькованості. Вдумуючись у цей епізод, сповна осягаєш
справедливість слів одного з Кобзаревих біографів Олександра Кониського:
«Не можна вгадати, що б сталося з генієм нашого народу, коли б він не спізнався
із Сошенком. Чи поталанила б йому доля яким іншим робом вибитися з темного
льоху неволі та вийти в люди, чи може б, під густою корою Ширяєвських красок
зав’яли б і засохли ті величезні дари духовні, якими природа наділила
Тараса».

(16–19) Сошенко не лише організував викуп обдарованого юнака – він дав
поштовх туго стиснутій пружині потенційних можливостей, що зробили
Тараса Шевченка не простим художником і поетом, а силою, яка об’єднала
український народ, не давши йому піти в небуття.

(20–27) З прірви приниженості не можна вихопитися без того, щоб не
запаморочилася голова. Після викупу з кріпацтва Тарас зовсім змінився.
Він часто їздив на вечори, витрачав чимало грошей на гарне вбрання – на деякий
час у нього вселився «світський біс». Немає Пророка без Предтечі, який готує йому
путі насамперед до самого себе, своєї місії. Чи здолав би Шевченко спокусу стати
модною цяцькою аристократичних салонів, коли б не мав поряд людини, котра йому
казала: «Тарасе, схаменися! Чого ти діла не робиш? Чого тебе нечистая
носить по тих гостях?».

(28–35) Як же склалася доля того, до кого поет звертався в листах «Мій
іскрений друже»? Народився Сошенко в Богуславі, навчався в дяка, потім у
майстра-самоука. Платити за уроки не було чим, тому Іван відробляв їх як
міг. За розпис монастирського іконостаса дістав стільки грошей, що навіть
трохи землі вдалося прикупити… Але в холерну зиму 1832 року без копійки в
кишені (зібрані гроші віддав за викуп паспорта) Сошенко з обозами подався
до Петербурга. Йому пощастило на добру душу: ровесник, панич із вигляду
насправді ж кріпак-кравець, не дав пропасти з голоду, допоміг улаштуватися в місті.

(36–42) Петербурзький період життя був найщасливішим. Бо коли через
загострення сухот мусив повернутися до Батьківщини, доля ніби
заповзялася покарати вдатного колись богомаза за прагнення до високого
мистецтва. Якось, діставши замовлення на ікону, довго працював над нею,
передаючи тонку гру світла, а єпископ віддав те переробити місцевому
невігласові. Тяжко переживши образу, художник пообіцяв собі бідувати,
але не догоджати смакам церковників, які й чути не хотіли про рафаелівських мадонн.

(43–49) 1846 року Іван Максимович став учителем малювання Немирівської
гімназії. Однак патологічно жорстокий і цинічний директор заходився
цькувати вчителя. Дістанеться, бува, Сошенко після уроків рідної домівки,
аж тут посильний кличе його до начальства. І – тупцяй осінньою сльотою,
бухикаючи від задавненої хвороби, щоб почути:
– Ви, Іване Максимовичу, художник, у Петербургах навчалися, то вмієте
добре стругати олівці. Приготуйте мені два… га-га!

(50–56) Сошенків колега, базграючи ікони, стільки грошей наскладав, що
власну майстерню відкрив. А Іванові не давала «халтурити» та сама сила, що
колись погнала його до столиці: даний Богом талант. Хоч уже й розумів, що
через злидні не реалізує себе: «Одна надія – на труд, а де взяти роботи?
Думка, що буде попереду, жахає мене, і руки опускаються… Коли б ви знали,
яка втіха для серця і яке привілля, утікши від світу, жити для мистецтва».
Але таке було для нього недосяжним.

(57–59) 1861 року по «естафеті добра» до Петербурга було відправлено
найталановитішого Сошенкового учня – Володимира Орловського, який
згодом став професором Академії мистецтв. Вступити туди йому допоміг Шевченко.

(60–68) Картин Сошенко створив небагато, не всі вони дійшли до нас. Та ті,
що експонуються, наводять на думку, що художник мав цілком самобутній
талант, шукав свого шляху в мистецтві. Він знав, що міг би залишити по собі
яскравіший слід, і тяжко карався, що «життя загублене». Останніми роками
ходив київськими вулицями, підгодовуючи бездомних тварин… Згадаймо,
що картина, за яку Шевченко дістав срібну медаль, називалася «Хлопчик-
жебрак, що дає собаці хліб». Сошенко ставав грізним, коли при ньому візник
жорстоко поводився з конем, нещадно соромив кожного, хто «жив не за совістю».
В усьому іншому був лагідний і безмежно добрий.

(69–71) Життя минуло в трудах і злиднях. Останні канікули вирішив
подарувати собі – помандрувати рідними місцями, подивитися на біле
каміння берегів Росі. Не доїхав – 30 серпня 1876 року помер у Корсуні.

(72–76) Сяйво білої ночі вихопило з безвісті цю тиху постать. Благородна
душа, приречена на поразку немилосердністю життя? Ні, вічний
переможець! Доказ тому – наша історія, неможлива без Кобзаря, доказ тому
– сам факт, що світ, попри всі його страждання, відступи й помилки, веде
свій поступ, прагнучи добра й справедливості.

За Н. Околітенко, журнал «Жінка»

За стильовими ознаками текст є

Прочитайте текст (цифри в дужках позначають номери рядків) і виконайте завдання

«Мій іскрений друже»

(Життєва доля Івана Сошенка)

(1–5) У примарному сяйві білої ночі юнак змальовує грецьку статую. До
нього підходить студент Академії мистецтв… Що було далі – відомо кожному
зі шкільних хрестоматій, де за джерело інформації – повість Тараса
Шевченка «Художник». Опоетизована, як це й буває з художніми творами,
версія справжнього життєвого факту.

(6–15) А насправді до майбутнього благодійника Шевченка привели земляки, і він
нахилився поцілувати руку, і Сошенко сказав, що жодна людина не повинна так
принижуватися. У свій 21 рік Шевченко навіть не здогадувався, що в ньому гряде геній –
він дивився на світ із прірви зацькованості. Вдумуючись у цей епізод, сповна осягаєш
справедливість слів одного з Кобзаревих біографів Олександра Кониського:
«Не можна вгадати, що б сталося з генієм нашого народу, коли б він не спізнався
із Сошенком. Чи поталанила б йому доля яким іншим робом вибитися з темного
льоху неволі та вийти в люди, чи може б, під густою корою Ширяєвських красок
зав’яли б і засохли ті величезні дари духовні, якими природа наділила
Тараса».

(16–19) Сошенко не лише організував викуп обдарованого юнака – він дав
поштовх туго стиснутій пружині потенційних можливостей, що зробили
Тараса Шевченка не простим художником і поетом, а силою, яка об’єднала
український народ, не давши йому піти в небуття.

(20–27) З прірви приниженості не можна вихопитися без того, щоб не
запаморочилася голова. Після викупу з кріпацтва Тарас зовсім змінився.
Він часто їздив на вечори, витрачав чимало грошей на гарне вбрання – на деякий
час у нього вселився «світський біс». Немає Пророка без Предтечі, який готує йому
путі насамперед до самого себе, своєї місії. Чи здолав би Шевченко спокусу стати
модною цяцькою аристократичних салонів, коли б не мав поряд людини, котра йому
казала: «Тарасе, схаменися! Чого ти діла не робиш? Чого тебе нечистая
носить по тих гостях?».

(28–35) Як же склалася доля того, до кого поет звертався в листах «Мій
іскрений друже»? Народився Сошенко в Богуславі, навчався в дяка, потім у
майстра-самоука. Платити за уроки не було чим, тому Іван відробляв їх як
міг. За розпис монастирського іконостаса дістав стільки грошей, що навіть
трохи землі вдалося прикупити… Але в холерну зиму 1832 року без копійки в
кишені (зібрані гроші віддав за викуп паспорта) Сошенко з обозами подався
до Петербурга. Йому пощастило на добру душу: ровесник, панич із вигляду
насправді ж кріпак-кравець, не дав пропасти з голоду, допоміг улаштуватися в місті.

(36–42) Петербурзький період життя був найщасливішим. Бо коли через
загострення сухот мусив повернутися до Батьківщини, доля ніби
заповзялася покарати вдатного колись богомаза за прагнення до високого
мистецтва. Якось, діставши замовлення на ікону, довго працював над нею,
передаючи тонку гру світла, а єпископ віддав те переробити місцевому
невігласові. Тяжко переживши образу, художник пообіцяв собі бідувати,
але не догоджати смакам церковників, які й чути не хотіли про рафаелівських мадонн.

(43–49) 1846 року Іван Максимович став учителем малювання Немирівської
гімназії. Однак патологічно жорстокий і цинічний директор заходився
цькувати вчителя. Дістанеться, бува, Сошенко після уроків рідної домівки,
аж тут посильний кличе його до начальства. І – тупцяй осінньою сльотою,
бухикаючи від задавненої хвороби, щоб почути:
– Ви, Іване Максимовичу, художник, у Петербургах навчалися, то вмієте
добре стругати олівці. Приготуйте мені два… га-га!

(50–56) Сошенків колега, базграючи ікони, стільки грошей наскладав, що
власну майстерню відкрив. А Іванові не давала «халтурити» та сама сила, що
колись погнала його до столиці: даний Богом талант. Хоч уже й розумів, що
через злидні не реалізує себе: «Одна надія – на труд, а де взяти роботи?
Думка, що буде попереду, жахає мене, і руки опускаються… Коли б ви знали,
яка втіха для серця і яке привілля, утікши від світу, жити для мистецтва».
Але таке було для нього недосяжним.

(57–59) 1861 року по «естафеті добра» до Петербурга було відправлено
найталановитішого Сошенкового учня – Володимира Орловського, який
згодом став професором Академії мистецтв. Вступити туди йому допоміг Шевченко.

(60–68) Картин Сошенко створив небагато, не всі вони дійшли до нас. Та ті,
що експонуються, наводять на думку, що художник мав цілком самобутній
талант, шукав свого шляху в мистецтві. Він знав, що міг би залишити по собі
яскравіший слід, і тяжко карався, що «життя загублене». Останніми роками
ходив київськими вулицями, підгодовуючи бездомних тварин… Згадаймо,
що картина, за яку Шевченко дістав срібну медаль, називалася «Хлопчик-
жебрак, що дає собаці хліб». Сошенко ставав грізним, коли при ньому візник
жорстоко поводився з конем, нещадно соромив кожного, хто «жив не за совістю».
В усьому іншому був лагідний і безмежно добрий.

(69–71) Життя минуло в трудах і злиднях. Останні канікули вирішив
подарувати собі – помандрувати рідними місцями, подивитися на біле
каміння берегів Росі. Не доїхав – 30 серпня 1876 року помер у Корсуні.

(72–76) Сяйво білої ночі вихопило з безвісті цю тиху постать. Благородна
душа, приречена на поразку немилосердністю життя? Ні, вічний
переможець! Доказ тому – наша історія, неможлива без Кобзаря, доказ тому
– сам факт, що світ, попри всі його страждання, відступи й помилки, веде
свій поступ, прагнучи добра й справедливості.

За Н. Околітенко, журнал «Жінка»

Внутрішній аристократизм Сошенка ілюструють усі речення, окрім

Прочитайте текст (цифри в дужках позначають номери рядків) і виконайте завдання

«Мій іскрений друже»

(Життєва доля Івана Сошенка)

(1–5) У примарному сяйві білої ночі юнак змальовує грецьку статую. До
нього підходить студент Академії мистецтв… Що було далі – відомо кожному
зі шкільних хрестоматій, де за джерело інформації – повість Тараса
Шевченка «Художник». Опоетизована, як це й буває з художніми творами,
версія справжнього життєвого факту.

(6–15) А насправді до майбутнього благодійника Шевченка привели земляки, і він
нахилився поцілувати руку, і Сошенко сказав, що жодна людина не повинна так
принижуватися. У свій 21 рік Шевченко навіть не здогадувався, що в ньому гряде геній –
він дивився на світ із прірви зацькованості. Вдумуючись у цей епізод, сповна осягаєш
справедливість слів одного з Кобзаревих біографів Олександра Кониського:
«Не можна вгадати, що б сталося з генієм нашого народу, коли б він не спізнався
із Сошенком. Чи поталанила б йому доля яким іншим робом вибитися з темного
льоху неволі та вийти в люди, чи може б, під густою корою Ширяєвських красок
зав’яли б і засохли ті величезні дари духовні, якими природа наділила
Тараса».

(16–19) Сошенко не лише організував викуп обдарованого юнака – він дав
поштовх туго стиснутій пружині потенційних можливостей, що зробили
Тараса Шевченка не простим художником і поетом, а силою, яка об’єднала
український народ, не давши йому піти в небуття.

(20–27) З прірви приниженості не можна вихопитися без того, щоб не
запаморочилася голова. Після викупу з кріпацтва Тарас зовсім змінився.
Він часто їздив на вечори, витрачав чимало грошей на гарне вбрання – на деякий
час у нього вселився «світський біс». Немає Пророка без Предтечі, який готує йому
путі насамперед до самого себе, своєї місії. Чи здолав би Шевченко спокусу стати
модною цяцькою аристократичних салонів, коли б не мав поряд людини, котра йому
казала: «Тарасе, схаменися! Чого ти діла не робиш? Чого тебе нечистая
носить по тих гостях?».

(28–35) Як же склалася доля того, до кого поет звертався в листах «Мій
іскрений друже»? Народився Сошенко в Богуславі, навчався в дяка, потім у
майстра-самоука. Платити за уроки не було чим, тому Іван відробляв їх як
міг. За розпис монастирського іконостаса дістав стільки грошей, що навіть
трохи землі вдалося прикупити… Але в холерну зиму 1832 року без копійки в
кишені (зібрані гроші віддав за викуп паспорта) Сошенко з обозами подався
до Петербурга. Йому пощастило на добру душу: ровесник, панич із вигляду
насправді ж кріпак-кравець, не дав пропасти з голоду, допоміг улаштуватися в місті.

(36–42) Петербурзький період життя був найщасливішим. Бо коли через
загострення сухот мусив повернутися до Батьківщини, доля ніби
заповзялася покарати вдатного колись богомаза за прагнення до високого
мистецтва. Якось, діставши замовлення на ікону, довго працював над нею,
передаючи тонку гру світла, а єпископ віддав те переробити місцевому
невігласові. Тяжко переживши образу, художник пообіцяв собі бідувати,
але не догоджати смакам церковників, які й чути не хотіли про рафаелівських мадонн.

(43–49) 1846 року Іван Максимович став учителем малювання Немирівської
гімназії. Однак патологічно жорстокий і цинічний директор заходився
цькувати вчителя. Дістанеться, бува, Сошенко після уроків рідної домівки,
аж тут посильний кличе його до начальства. І – тупцяй осінньою сльотою,
бухикаючи від задавненої хвороби, щоб почути:
– Ви, Іване Максимовичу, художник, у Петербургах навчалися, то вмієте
добре стругати олівці. Приготуйте мені два… га-га!

(50–56) Сошенків колега, базграючи ікони, стільки грошей наскладав, що
власну майстерню відкрив. А Іванові не давала «халтурити» та сама сила, що
колись погнала його до столиці: даний Богом талант. Хоч уже й розумів, що
через злидні не реалізує себе: «Одна надія – на труд, а де взяти роботи?
Думка, що буде попереду, жахає мене, і руки опускаються… Коли б ви знали,
яка втіха для серця і яке привілля, утікши від світу, жити для мистецтва».
Але таке було для нього недосяжним.

(57–59) 1861 року по «естафеті добра» до Петербурга було відправлено
найталановитішого Сошенкового учня – Володимира Орловського, який
згодом став професором Академії мистецтв. Вступити туди йому допоміг Шевченко.

(60–68) Картин Сошенко створив небагато, не всі вони дійшли до нас. Та ті,
що експонуються, наводять на думку, що художник мав цілком самобутній
талант, шукав свого шляху в мистецтві. Він знав, що міг би залишити по собі
яскравіший слід, і тяжко карався, що «життя загублене». Останніми роками
ходив київськими вулицями, підгодовуючи бездомних тварин… Згадаймо,
що картина, за яку Шевченко дістав срібну медаль, називалася «Хлопчик-
жебрак, що дає собаці хліб». Сошенко ставав грізним, коли при ньому візник
жорстоко поводився з конем, нещадно соромив кожного, хто «жив не за совістю».
В усьому іншому був лагідний і безмежно добрий.

(69–71) Життя минуло в трудах і злиднях. Останні канікули вирішив
подарувати собі – помандрувати рідними місцями, подивитися на біле
каміння берегів Росі. Не доїхав – 30 серпня 1876 року помер у Корсуні.

(72–76) Сяйво білої ночі вихопило з безвісті цю тиху постать. Благородна
душа, приречена на поразку немилосердністю життя? Ні, вічний
переможець! Доказ тому – наша історія, неможлива без Кобзаря, доказ тому
– сам факт, що світ, попри всі його страждання, відступи й помилки, веде
свій поступ, прагнучи добра й справедливості.

За Н. Околітенко, журнал «Жінка»

Засобом міжфразового зв’язку першого та другого речень тексту є

Прочитайте текст (цифри в дужках позначають номери рядків) і виконайте завдання

«Мій іскрений друже»

(Життєва доля Івана Сошенка)

(1–5) У примарному сяйві білої ночі юнак змальовує грецьку статую. До
нього підходить студент Академії мистецтв… Що було далі – відомо кожному
зі шкільних хрестоматій, де за джерело інформації – повість Тараса
Шевченка «Художник». Опоетизована, як це й буває з художніми творами,
версія справжнього життєвого факту.

(6–15) А насправді до майбутнього благодійника Шевченка привели земляки, і він
нахилився поцілувати руку, і Сошенко сказав, що жодна людина не повинна так
принижуватися. У свій 21 рік Шевченко навіть не здогадувався, що в ньому гряде геній –
він дивився на світ із прірви зацькованості. Вдумуючись у цей епізод, сповна осягаєш
справедливість слів одного з Кобзаревих біографів Олександра Кониського:
«Не можна вгадати, що б сталося з генієм нашого народу, коли б він не спізнався
із Сошенком. Чи поталанила б йому доля яким іншим робом вибитися з темного
льоху неволі та вийти в люди, чи може б, під густою корою Ширяєвських красок
зав’яли б і засохли ті величезні дари духовні, якими природа наділила
Тараса».

(16–19) Сошенко не лише організував викуп обдарованого юнака – він дав
поштовх туго стиснутій пружині потенційних можливостей, що зробили
Тараса Шевченка не простим художником і поетом, а силою, яка об’єднала
український народ, не давши йому піти в небуття.

(20–27) З прірви приниженості не можна вихопитися без того, щоб не
запаморочилася голова. Після викупу з кріпацтва Тарас зовсім змінився.
Він часто їздив на вечори, витрачав чимало грошей на гарне вбрання – на деякий
час у нього вселився «світський біс». Немає Пророка без Предтечі, який готує йому
путі насамперед до самого себе, своєї місії. Чи здолав би Шевченко спокусу стати
модною цяцькою аристократичних салонів, коли б не мав поряд людини, котра йому
казала: «Тарасе, схаменися! Чого ти діла не робиш? Чого тебе нечистая
носить по тих гостях?».

(28–35) Як же склалася доля того, до кого поет звертався в листах «Мій
іскрений друже»? Народився Сошенко в Богуславі, навчався в дяка, потім у
майстра-самоука. Платити за уроки не було чим, тому Іван відробляв їх як
міг. За розпис монастирського іконостаса дістав стільки грошей, що навіть
трохи землі вдалося прикупити… Але в холерну зиму 1832 року без копійки в
кишені (зібрані гроші віддав за викуп паспорта) Сошенко з обозами подався
до Петербурга. Йому пощастило на добру душу: ровесник, панич із вигляду
насправді ж кріпак-кравець, не дав пропасти з голоду, допоміг улаштуватися в місті.

(36–42) Петербурзький період життя був найщасливішим. Бо коли через
загострення сухот мусив повернутися до Батьківщини, доля ніби
заповзялася покарати вдатного колись богомаза за прагнення до високого
мистецтва. Якось, діставши замовлення на ікону, довго працював над нею,
передаючи тонку гру світла, а єпископ віддав те переробити місцевому
невігласові. Тяжко переживши образу, художник пообіцяв собі бідувати,
але не догоджати смакам церковників, які й чути не хотіли про рафаелівських мадонн.

(43–49) 1846 року Іван Максимович став учителем малювання Немирівської
гімназії. Однак патологічно жорстокий і цинічний директор заходився
цькувати вчителя. Дістанеться, бува, Сошенко після уроків рідної домівки,
аж тут посильний кличе його до начальства. І – тупцяй осінньою сльотою,
бухикаючи від задавненої хвороби, щоб почути:
– Ви, Іване Максимовичу, художник, у Петербургах навчалися, то вмієте
добре стругати олівці. Приготуйте мені два… га-га!

(50–56) Сошенків колега, базграючи ікони, стільки грошей наскладав, що
власну майстерню відкрив. А Іванові не давала «халтурити» та сама сила, що
колись погнала його до столиці: даний Богом талант. Хоч уже й розумів, що
через злидні не реалізує себе: «Одна надія – на труд, а де взяти роботи?
Думка, що буде попереду, жахає мене, і руки опускаються… Коли б ви знали,
яка втіха для серця і яке привілля, утікши від світу, жити для мистецтва».
Але таке було для нього недосяжним.

(57–59) 1861 року по «естафеті добра» до Петербурга було відправлено
найталановитішого Сошенкового учня – Володимира Орловського, який
згодом став професором Академії мистецтв. Вступити туди йому допоміг Шевченко.

(60–68) Картин Сошенко створив небагато, не всі вони дійшли до нас. Та ті,
що експонуються, наводять на думку, що художник мав цілком самобутній
талант, шукав свого шляху в мистецтві. Він знав, що міг би залишити по собі
яскравіший слід, і тяжко карався, що «життя загублене». Останніми роками
ходив київськими вулицями, підгодовуючи бездомних тварин… Згадаймо,
що картина, за яку Шевченко дістав срібну медаль, називалася «Хлопчик-
жебрак, що дає собаці хліб». Сошенко ставав грізним, коли при ньому візник
жорстоко поводився з конем, нещадно соромив кожного, хто «жив не за совістю».
В усьому іншому був лагідний і безмежно добрий.

(69–71) Життя минуло в трудах і злиднях. Останні канікули вирішив
подарувати собі – помандрувати рідними місцями, подивитися на біле
каміння берегів Росі. Не доїхав – 30 серпня 1876 року помер у Корсуні.

(72–76) Сяйво білої ночі вихопило з безвісті цю тиху постать. Благородна
душа, приречена на поразку немилосердністю життя? Ні, вічний
переможець! Доказ тому – наша історія, неможлива без Кобзаря, доказ тому
– сам факт, що світ, попри всі його страждання, відступи й помилки, веде
свій поступ, прагнучи добра й справедливості.

За Н. Околітенко, журнал «Жінка»

Слово, виділене в реченні «Іванові не давала «халтурити» та сама сила, що колись погнала його до столиці: даний Богом талант» (рядки 51–52), означає

Заклик

Годі тобі, пане-брате,
Ґринджоли малювати,
Бери шаблю гостру, довгу.
Та йди воювати!

містить

У рядках

Всякому місту — звичай і права,
Всяка тримає свій ум голова;
Всякому серцю — любов і тепло,
Всякеє горло свій смак віднайшло

вжито

«Золото — не дівка!.. Красива, розумна, моторна і до всякого діла дотепна, — яке у неї добре серце, як вона поважає матір свою; шанує всіх старших себе; яка трудяща, яка рукодільниця», — так схарактеризовано героїню твору

«Запорожжя споконвіку було серцем українським, на Запорожжі воля ніколи не вмирала, давні звичаї ніколи не забувались», — пише автор твору

Закликом до українців

Обніміться ж, брати мої.
Молю вас, благаю!

закінчується твір

Провідним мотивом твору «І все-таки до тебе думка лине…» є

Переконання в тому, що

Сила родиться й завзяття
Не ридать, а добувати,
Хоч синам, як не собі,
Кращу долю в боротьбі

висловлене у творі

«Будущина в руках нового покоління, i чим більше вийде з школи людей з чесним i правдивим поглядом на свої обов’язки перед громадою, тим скоріше виросте серед людей найбільша сума справедливості!», — заявляє персонаж комедії «Хазяїн»

Українській письменниці та громадському діячеві Наталі Кобринській присвячено твір

Головним героєм твору «Камінний хрест» є

У рядках

Він народився під такою зіркою,
що щось в душі двоїлося йому.
Від того кидавсь берега до того.
Любив достаток і любив пісні

схарактеризовано героя твору

Рядки

Мене водило в безвісті життя,
Та я вертався на свої пороги

належать

Літературне угруповання ВАПЛІТЕ очолював

На тлі Громадянської війни 1917–1921 років розгортаються події твору

Лаврін Запорожець є персонажем твору

Риторичне запитання «Ви знаєте, як липа шелестить?» поставив

Письменник Павло Губенко відомий читачеві під псевдонімом

Автором «Балади про соняшник» є

З-поміж перелічених творів сонетом є

Життєвий принцип «ліпше вмерти біжучи, ніж жити гниючи» сповідує персонаж твору Івана Багряного

Установіть відповідність між назвою та автором твору

Установіть відповідність між провідною темою та персонажем твору

Установіть відповідність між жанром і персонажем твору

Установіть відповідність між персонажем і назвою твору

Завдання власного висловлювання 

Підтримайте чи спростуйте думку:

Поразка – це наука. Ніяка перемога так не вчить.

Сформулюйте тезу, наведіть два-три переконливі аргументи, які найкраще підтвердять Ваші міркування. Проілюструйте Ваші думки прикладами з художньої літератури (зазначте назву твору, укажіть проблему, порушену письменником, художній образ, за допомогою якого проблему розкрито, наведіть цитату з твору тощо), історичними фактами або випадками з життя. Не переказуйте змісту, не давайте повної характеристики образів. Сформулюйте висновки.