Ваш результат
...

...

Завдання №1 з 61

Прочитайте текст і виконайте завдання

(1) У моїй батьківщині на/світанні колишуться польовими доріжками навантажені хлібом вози. (2) Удосвіта часом кукурікають півні, вечорами линуть до/гори сині димочки. (3) У моїй батьківщині осінь по/тихеньку ступає в червоних чобітках заквітчана в соняшники й китиці винограду. (4) Вечірні тумани заступають хороводи русалок, і зорі, на диво, сяють близько над землею, що/б можна було говорити до них. (5) У моїй батьківщині сонце ходить босоніж, підперезане бабиним літом, з червоною калиною в русявому волоссі.

У переносному значенні вжито в тексті виділене слово


А.
колишуться вози
Б.
кукурікають півні
В.
осінь ступає
Г.
зорі сяють
АБВГ

Завдання з вибором однієї правильної відповіді

Завдання №2 з 61

Прочитайте текст і виконайте завдання

(1) У моїй батьківщині на/світанні колишуться польовими доріжками навантажені хлібом вози. (2) Удосвіта часом кукурікають півні, вечорами линуть до/гори сині димочки. (3) У моїй батьківщині осінь по/тихеньку ступає в червоних чобітках заквітчана в соняшники й китиці винограду. (4) Вечірні тумани заступають хороводи русалок, і зорі, на диво, сяють близько над землею, що/б можна було говорити до них. (5) У моїй батьківщині сонце ходить босоніж, підперезане бабиним літом, з червоною калиною в русявому волоссі.

Фразеологізмом є вислів


А.
сині димочки
Б.
вечірні тумани
В.
ходити босоніж
Г.
бабине літо
АБВГ

Завдання з вибором однієї правильної відповіді

Завдання №3 з 61

Прочитайте текст і виконайте завдання

(1) У моїй батьківщині на/світанні колишуться польовими доріжками навантажені хлібом вози. (2) Удосвіта часом кукурікають півні, вечорами линуть до/гори сині димочки. (3) У моїй батьківщині осінь по/тихеньку ступає в червоних чобітках заквітчана в соняшники й китиці винограду. (4) Вечірні тумани заступають хороводи русалок, і зорі, на диво, сяють близько над землею, що/б можна було говорити до них. (5) У моїй батьківщині сонце ходить босоніж, підперезане бабиним літом, з червоною калиною в русявому волоссі.

Окремо в цьому тексті пишеться сполука слів


А.
на/світанні
Б.
по/тихеньку
В.
до/гори
Г.
що/б
АБВГ

Завдання з вибором однієї правильної відповіді

Завдання №4 з 61

Прочитайте текст і виконайте завдання

(1) У моїй батьківщині на/світанні колишуться польовими доріжками навантажені хлібом вози. (2) Удосвіта часом кукурікають півні, вечорами линуть до/гори сині димочки. (3) У моїй батьківщині осінь по/тихеньку ступає в червоних чобітках заквітчана в соняшники й китиці винограду. (4) Вечірні тумани заступають хороводи русалок, і зорі, на диво, сяють близько над землею, що/б можна було говорити до них. (5) У моїй батьківщині сонце ходить босоніж, підперезане бабиним літом, з червоною калиною в русявому волоссі.

Прислівник виділено в словосполученні з тексту


А.
польовими доріжкам
Б.
часом кукурікають
В.
навантажені хлібом
Г.
червоною калиною
АБВГ

Завдання з вибором однієї правильної відповіді

Завдання №5 з 61

Прочитайте текст і виконайте завдання

(1) У моїй батьківщині на/світанні колишуться польовими доріжками навантажені хлібом вози. (2) Удосвіта часом кукурікають півні, вечорами линуть до/гори сині димочки. (3) У моїй батьківщині осінь по/тихеньку ступає в червоних чобітках заквітчана в соняшники й китиці винограду. (4) Вечірні тумани заступають хороводи русалок, і зорі, на диво, сяють близько над землею, що/б можна було говорити до них. (5) У моїй батьківщині сонце ходить босоніж, підперезане бабиним літом, з червоною калиною в русявому волоссі.

Складним безсполучниковим є речення


А.
друге
Б.
третє
В.
четверте
Г.
п’яте
АБВГ

Завдання з вибором однієї правильної відповіді

Завдання №6 з 61

Прочитайте текст і виконайте завдання

(1) У моїй батьківщині на/світанні колишуться польовими доріжками навантажені хлібом вози. (2) Удосвіта часом кукурікають півні, вечорами линуть до/гори сині димочки. (3) У моїй батьківщині осінь по/тихеньку ступає в червоних чобітках заквітчана в соняшники й китиці винограду. (4) Вечірні тумани заступають хороводи русалок, і зорі, на диво, сяють близько над землею, що/б можна було говорити до них. (5) У моїй батьківщині сонце ходить босоніж, підперезане бабиним літом, з червоною калиною в русявому волоссі.

Вставне слово є в реченні


А.
другому
Б.
третьому
В.
четвертому
Г.
п’ятому
АБВГ

Завдання з вибором однієї правильної відповіді

Завдання №7 з 61

Прочитайте текст і виконайте завдання

(1) У моїй батьківщині на/світанні колишуться польовими доріжками навантажені хлібом вози. (2) Удосвіта часом кукурікають півні, вечорами линуть до/гори сині димочки. (3) У моїй батьківщині осінь по/тихеньку ступає в червоних чобітках заквітчана в соняшники й китиці винограду. (4) Вечірні тумани заступають хороводи русалок, і зорі, на диво, сяють близько над землею, що/б можна було говорити до них. (5) У моїй батьківщині сонце ходить босоніж, підперезане бабиним літом, з червоною калиною в русявому волоссі.

Пунктуаційну помилку допущено в реченні


А.
другому
Б.
третьому
В.
четвертому
Г.
п’ятому
АБВГ

Завдання з вибором однієї правильної відповіді

Завдання №8 з 61

Апостроф треба писати на місці обох пропусків у рядку


А.
п..ять відсотків, б..юджетний кодекс
Б.
розпочинати кар..єру, св..яткові заходи
В.
кишеньковий комп..ютер, розв..язати рівняння
Г.
зар..яджати батарею, громадянське об..єднання
Д.
опинитися в міжгір..ї, поширити на пів..Європи
АБВГД

Завдання з вибором однієї правильної відповіді

Завдання №9 з 61

Подвоєні букви треба писати на місці обох пропусків у рядку


А.
записати до щоден..ика, лебедин..ий пух
Б.
від..зеркалене зображення, кілька стат..ей
В.
пісен..а спадщина, зав..ишки з будинок
Г.
чавун..і ґрати, поро..саджувати квіти
Д.
суцвіт..я черемхи, раннє надвечір..я
АБВГД

Завдання з вибором однієї правильної відповіді

Завдання №10 з 61

Граматичну помилку допущено в рядку


А.
порада вчителя
Б.
посада керівника
В.
нові паспорта
Г.
сьоме грудня
Д.
давній сусіда
АБВГД

Завдання з вибором однієї правильної відповіді

Завдання №11 з 61

Закінчення -ий має прикметник, утворений від слова


А.
дорога
Б.
торік
В.
зовні
Г.
учора
Д.
тривога
АБВГД

Завдання з вибором однієї правильної відповіді

Завдання №12 з 61

Правила вживання великої літери дотримані в уривку з афіші


А.
Б.
В.
Г.
Д.
АБВГД

Завдання з вибором однієї правильної відповіді

Завдання №13 з 61

Граматичну помилку допущено в рядку


А.
найвідоміші скульптури
Б.
більш цікавіший сюжет
В.
тонший від паперу
Г.
найменш привабливі ціни
Д.
зрозуміліше пояснення
АБВГД

Завдання з вибором однієї правильної відповіді

Завдання №14 з 61

Граматичну помилку допущено в реченні


А.
У п’єсах Шекспіра «Гамлеті» та «Королі Лірі» порушено вічні проблеми буття.
Б.
Прототипом Нори в «Ляльковому домі» Ібсена є письменниця Лаура Кілер.
В.
Які засоби комічного вжив Микола Гоголь у «Мертвих душах»?
Г.
Палац, який змальовує Міцкевич у сонеті «Бахчисарай уночі», належав ханові Гірею.
Д.
Почесне місце в бібліотеці Жуля Верна належало творам Даніеля Дефо та Фенімора Купера.
АБВГД

Завдання з вибором однієї правильної відповіді

Завдання №15 з 61

Правильну відмінкову форму числівника шістсот дев’яносто вісім наведено в рядку


А.
Р. в. шестиста дев’яноста восьми
Б.
Д. в. шестисот дев’яноста вісьмом
В.
Зн. в. шістсот дев’яноста вісім
Г.
Ор. в. шестистами дев’яноста вісьмома
Д.
М. в. (на) шестистах дев’яноста вісьмох
АБВГД

Завдання з вибором однієї правильної відповіді

Завдання №16 з 61

Прочитайте уривок.

Сонце мало(1)помалу хилилося до заходу. Воно поволі червонило край(2)небо й робило його ясно(3)червоним. Ген(4)ген до обрію насторожено шумів неозорий ліс, оточений біляво(5)сивою мрякою.

Дефіс треба ставити на місці всіх цифр, окрім


А.
1
Б.
2
В.
3
Г.
4
Д.
5
АБВГД

Завдання з вибором однієї правильної відповіді

Завдання №17 з 61

Правильно утворено форму третьої особи множини від інфінітива


А.
плавати — пливуть
Б.
возити — везуть
В.
водити — водють
Г.
сипати — сиплють
Д.
бігти — біжуть
АБВГД

Завдання з вибором однієї правильної відповіді

Завдання №18 з 61

Складносурядне речення утвориться, якщо серед варіантів продовження речення «Ще виблискують кришталеві роси...» обрати


А.
і випромінюють веселковий розмай.
Б.
милуючи око веселим сяйвом.
В.
але сонце вже осяяло виднокрай.
Г.
бо тільки займається на день.
Д.
ранок холодить оксамитові трави.
АБВГД

Завдання з вибором однієї правильної відповіді

Завдання №19 з 61

Однакова кількість звуків і букв у кожному слові рядка


А.
наддністрянський, щирісінький, юнацтво
Б.
джерельний, український, безмежжя
В.
восьмитонний, щавель, їжджу
Г.
їстоньки, плямистий, щуплявенький
Д.
хом’ячисько, дзенькіт, зшиток
АБВГД

Завдання з вибором однієї правильної відповіді

Завдання №20 з 61

Розділові знаки при передачі чужої мови правильно вжито в реченні


А.
«За що ж, хто-небудь попитає, Зозуля Півня вихваляє?».
Б.
«Та чим же я вам досадив?» ягнятко, плачучи, питає.
В.
Яка ти розкішна, земле, — думала Маланка.
Г.
Мати через пліт запитала сина, куди він зібрався.
Д.
Жалібно жовте листя березини, здається, шепче, «Літо, де ти, літо?».
АБВГД

Завдання з вибором однієї правильної відповіді

Завдання №21 з 61

Частка не пишеться разом у варіанті


А.
не/зовсім зрозумілий
Б.
зошит не/підписано
В.
не/розмовляю італійською
Г.
не/всі з цим обізнані
Д.
не/забутня подорож
АБВГД

Завдання з вибором однієї правильної відповіді

Завдання №22 з 61

Звертання є в реченні


А.
Усе, чим я щасливий і багатий, я мушу рідним словом оспівати.
Б.
Запалай, мій вогнику крилатий, полум’ям привітним і незлим.
В.
Я люблю твоє майво зелене, і Донбас, і Каховку ясну.
Г.
На берегах Дніпра крутих, весь помережений садами, стоїть у сяйві днів нових наш рідний Київ перед нами.
Д.
«Роби добро, — мені казала мати, — і чисту совість не віддай за шмати!».
АБВГД

Завдання з вибором однієї правильної відповіді

Завдання №23 з 61

Виділена буква позначає однаковий звук у кожному слові рядка


А.
межувати, жалюгідний, крутіж
Б.
харків’янин, забрьоха, різний
В.
привокзальний, красень, морок
Г.
дзеленькати, мороз, зобов’язати
Д.
шістсот, майструвати, митець
АБВГД

Завдання з вибором однієї правильної відповіді

Завдання №24 з 61

З’ясуйте, який вид підрядного речення відповідає кожному фрагментові складного речення.


Фрагмент речення
1.
…минуло п’ять хвилин, як…
2.
…тішать око півонії, що їх…
3.
…цікаво слухати про те, як…
4.
…її пісня лилася, як …
Вид підрядного речення
А.
означальне
Б.
з’ясувальне
В.
часу
Г.
порівняльне
Д.
умови
АБВГД
1
2
3
4

Завдання на встановлення відповідності (логічні пари)

Завдання №25 з 61

Доберіть приклад до кожного випадку вживання коми.


Випадок уживання коми
1.
між однорідними членами речення
2.
при відокремленому члені речення
3.
між частинами безсполучникового речення
4.
між частинами складносурядного речення
Приклад
А.
Не страшна тобі ані посуха, ані дощ.
Б.
Сичі в гаю перекликались, та ясен раз у раз скрипів.
В.
Жайворонок висить на невидимій нитці, співаючи весну.
Г.
Лягло сонце за горою, зірки засіяли.
Д.
Зоре моя вечірняя, зійди над горою.
АБВГД
1
2
3
4

Завдання на встановлення відповідності (логічні пари)

Завдання №26 з 61

З’ясуйте вид поданих простих речень.


Вид речення
1.
означено-особове
2.
неозначено-особове
3.
узагальнено-особове
4.
безособове
Приклад
А.
Усоте прославляю буйноту життя.
Б.
Снігами вкрилися поля і луки.
В.
Пахне гіркотою осені.
Г.
Радять мені жити без ілюзій.
Д.
Журбою біді не пособиш.
АБВГД
1
2
3
4

Завдання на встановлення відповідності (логічні пари)

Завдання №27 з 61

Доберіть антоніми до поданих слів.


Слово
1.
альтруїстичний
2.
огидний
3.
шкідливий
4.
недалекий
Антонім
А.
принадний
Б.
свійський
В.
тямущий
Г.
корисний
Д.
корисливий
АБВГД
1
2
3
4

Завдання на встановлення відповідності (логічні пари)

Завдання №28 з 61

З’ясуйте, якими частинами мови є виділені слова в реченні (цифра позначає наступне слово).

Тільки діждав Чіпка тепла, (1)зараз накупив дерева, (2)найняв майстрів і заложив над (3)самим шляхом цілий (4)невеличкий будинок.


1.
зараз
2.
найняв
3.
самим
4.
невеличкий
А.
прикметник
Б.
займенник
В.
дієслово
Г.
прислівник
Д.
сполучник
АБВГД
1
2
3
4

Завдання на встановлення відповідності (логічні пари)

Завдання №29 з 61

Прочитайте текст (цифри в дужках позначають номери рядків) і виконайте завдання

Сергій Параджанов

(1–3) Геній — поняття, що давно стало книжним. Кажемо так про людей, які зоріють у недосяжному часі та просторі. Довідуємося про них із легенд і підручників. Серед нас вони давно не живуть.

(4–15) Тим, хто знав режисера фільму «Тіні забутих предків» Сергія Параджанова, фантастично пощастило. Вони бачили живого генія. Це зрозуміло було з того, як усе від його слова сповнювалося краси та значення. Це зрозуміло було з тієї бентежної енергії, що неослабно променіла з нього. Це зрозуміло було настільки, що в жартівливих розмовах слово «геній» стало синонімом його імені та й сам він залюбки вдавався до цього титулу. Треба було знати Параджанова, щоб за цим не шукати марнославства чи несмаку. Він жив іншими стимулами, у його світі тон задавали дитяча великодушність та оповитий артистизмом гумор. Смак до жарту, «жертвою» якого ставав він сам, передавався його друзям. «У ці дні ми будемо насолоджуватися присутністю найгеніальнішого режисера всіх часів — Параджанова. Це я його жартома так називаю», — писав приятель. Авжеж, усі ми так жартували. Але добре знали, що в тих жартах — правда.

(16–20) Книжок у його хаті майже не було, а як щось з’являлося — на другий день комусь дарував. Здавалося, нічого не читав, а насправді все знав і давав непомильну, на рівні «абсолютного слуху» оцінку всім помітним явищам літератури та мистецтва. Часом допомагала інтуїція генія: досить було кинути оком, проглянути кілька сторінок — і суть схоплено.

(21–26) Він сприймав світ через красу. І мав дивовижну здатність надавати всьому краси: інтер’єрові, букетові квітів, святковому столу. Здавалося, не було чогось такого, чого він не міг зробити. І все — красиве. Де був Параджанов — там чинилося мистецьке дійство: море насолоди для друзів і гостей. Якби можна було прихованою камерою зняти його життя —
це був би найфантастичніший витвір Параджанова.

(27–30) Так виходило, що він завжди дбав про інших, не залишаючи місця для віддяки. Був щедрим до самознищення — усім роздавав ідеї, задуми, мистецькі дрібнички. Дарувати — було його щастям. Не меншим, ніж творити. Може, це його й тримало вжитті, коли не давали творити. Він усіх залишив заборгованими й винними.

(31–38) У боргу та провині перед ним залишилася й уся Україна. Вона, позбавлена самої себе, віддана на поталу тим, хто, виступаючи від її імені, нищив її, — не змогла його захистити. А він приріс до неї серцем і не втрачав надії повернутися, дістати дозвіл працювати на Київській кіностудії…І, може, трохи звеселило останні його місяці оте бодай часткове (але яке вагоме!) повернення в українське кіно — створення сценарію фільму Леоніда Осики «Етюди про Врубеля» та співавторство у фільмі світового визнання «Лебедине озеро. Зона», який за його сценарієм поставив Юрій Іллєнко, друг і добрий творчий суперник з часів «Тіней забутих предків».

(39–43) Та скільки ще він хотів зробити для України! Фільм «Київські фрески» мав стати феєричною картиною життя сучасного міста, за яким стоїть тисячолітня історія. Не став: зйомки заборонили. «Інтермецо» за шедевром його улюбленого Михайла Коцюбинського мало стати натхненною поемою про невмирущий дух українського народу. Але такий фільм не повинен був з’явитися.

(44–48) Любов до української культури й народного мистецтва, тонке їх розуміння, солідарний відгук на них породжували оригінальні задуми фільмів, які б мовою кіно інтерпретували світ нашої духовної спадщини, змагалися з його художнім генієм. Пам’ятаю поїздку до Марії Приймаченко — про неї Сергій також хотів робити фільм. Та не ті були часи…

(49–58) Та, може, найбільше, що ми втратили, — нездійснений задум фільму
«Марія». До Шевченка Параджанов звертався незмінно, хотів поставити біографічну
картину «Дорога в безсмертя». А пізніше — неймовірна ідея: зробити кіноверсію
Шевченкової «Марії». Таки неймовірна, бо як можна перекласти мовою кінокадрів річ,
у якій майже немає зовнішнього руху, стосунків персонажів, а вся сила якої —
у пристрасному внутрішньому монолозі, в етичній дії слова? Але саме це й
було близьке Параджанову, і для нього не було нічого неможливого. Він уже
мав у голові не лише сценарій, а й зоровий ряд, точне бачення майбутнього
фільму. Це мав бути твір високої мистецької умовності, з імітацією українського
вертепу, різдвяної містерії…

(59–66) Великий Довженко мучився нездарністю київського проспекту Перемоги, складав проекти його реконструкції та мріяв повернути Києву його неспотворену красу. Через кільканадцять років на тому ж проспекті житиме Сергій Параджанов і мучитиметься тим самим. Олександр Довженко посадив на Київській кіностудії сад, яким вона пишається. Що реального залишилося б від Довженка на цій студії, крім саду та меморіальних знаків, якби не прийшли люди, здатні причаститися його духом, які прагнули творити мистецтво його міри? Вони почали відроджувати кіно, і не їхня вина, що їх зупинили
на півдорозі.

(67–72) Як тут не нагадати, що «Тіні забутих предків» — це було не просто свято українського мистецтва. Це було свято української душі, підтвердження того, що Україна може стати естетичною й духовною величиною у світі. Отже — величиною повною. І знаменно, що саме на прем’єрі фільму в кінотеатрі «Україна» вчинено публічний протест проти політичних арештів, перший у нашій повоєнній історії акт масової
непокори.

(73–75) … Сьогодні в українському кіномистецтві все доводиться починати заново. Але є досвід і є уроки. І провідною зорею тепер світитиме поряд з образом Довженка образ Параджанова.

За І. Дзюбою

Синонім до фразеологізму, виділеного в реченні «Досить було кинути оком, проглянути кілька сторінок — і суть схоплено» (рядки 19–20) –


А.
кинути недобрим оком
Б.
кинути в очі
В.
кинути погляд
Г.
кинути світло
АБВГ

Завдання з вибором однієї правильної відповіді

Завдання №30 з 61

Прочитайте текст (цифри в дужках позначають номери рядків) і виконайте завдання

Сергій Параджанов

(1–3) Геній — поняття, що давно стало книжним. Кажемо так про людей, які зоріють у недосяжному часі та просторі. Довідуємося про них із легенд і підручників. Серед нас вони давно не живуть.

(4–15) Тим, хто знав режисера фільму «Тіні забутих предків» Сергія Параджанова, фантастично пощастило. Вони бачили живого генія. Це зрозуміло було з того, як усе від його слова сповнювалося краси та значення. Це зрозуміло було з тієї бентежної енергії, що неослабно променіла з нього. Це зрозуміло було настільки, що в жартівливих розмовах слово «геній» стало синонімом його імені та й сам він залюбки вдавався до цього титулу. Треба було знати Параджанова, щоб за цим не шукати марнославства чи несмаку. Він жив іншими стимулами, у його світі тон задавали дитяча великодушність та оповитий артистизмом гумор. Смак до жарту, «жертвою» якого ставав він сам, передавався його друзям. «У ці дні ми будемо насолоджуватися присутністю найгеніальнішого режисера всіх часів — Параджанова. Це я його жартома так називаю», — писав приятель. Авжеж, усі ми так жартували. Але добре знали, що в тих жартах — правда.

(16–20) Книжок у його хаті майже не було, а як щось з’являлося — на другий день комусь дарував. Здавалося, нічого не читав, а насправді все знав і давав непомильну, на рівні «абсолютного слуху» оцінку всім помітним явищам літератури та мистецтва. Часом допомагала інтуїція генія: досить було кинути оком, проглянути кілька сторінок — і суть схоплено.

(21–26) Він сприймав світ через красу. І мав дивовижну здатність надавати всьому краси: інтер’єрові, букетові квітів, святковому столу. Здавалося, не було чогось такого, чого він не міг зробити. І все — красиве. Де був Параджанов — там чинилося мистецьке дійство: море насолоди для друзів і гостей. Якби можна було прихованою камерою зняти його життя —
це був би найфантастичніший витвір Параджанова.

(27–30) Так виходило, що він завжди дбав про інших, не залишаючи місця для віддяки. Був щедрим до самознищення — усім роздавав ідеї, задуми, мистецькі дрібнички. Дарувати — було його щастям. Не меншим, ніж творити. Може, це його й тримало вжитті, коли не давали творити. Він усіх залишив заборгованими й винними.

(31–38) У боргу та провині перед ним залишилася й уся Україна. Вона, позбавлена самої себе, віддана на поталу тим, хто, виступаючи від її імені, нищив її, — не змогла його захистити. А він приріс до неї серцем і не втрачав надії повернутися, дістати дозвіл працювати на Київській кіностудії…І, може, трохи звеселило останні його місяці оте бодай часткове (але яке вагоме!) повернення в українське кіно — створення сценарію фільму Леоніда Осики «Етюди про Врубеля» та співавторство у фільмі світового визнання «Лебедине озеро. Зона», який за його сценарієм поставив Юрій Іллєнко, друг і добрий творчий суперник з часів «Тіней забутих предків».

(39–43) Та скільки ще він хотів зробити для України! Фільм «Київські фрески» мав стати феєричною картиною життя сучасного міста, за яким стоїть тисячолітня історія. Не став: зйомки заборонили. «Інтермецо» за шедевром його улюбленого Михайла Коцюбинського мало стати натхненною поемою про невмирущий дух українського народу. Але такий фільм не повинен був з’явитися.

(44–48) Любов до української культури й народного мистецтва, тонке їх розуміння, солідарний відгук на них породжували оригінальні задуми фільмів, які б мовою кіно інтерпретували світ нашої духовної спадщини, змагалися з його художнім генієм. Пам’ятаю поїздку до Марії Приймаченко — про неї Сергій також хотів робити фільм. Та не ті були часи…

(49–58) Та, може, найбільше, що ми втратили, — нездійснений задум фільму
«Марія». До Шевченка Параджанов звертався незмінно, хотів поставити біографічну
картину «Дорога в безсмертя». А пізніше — неймовірна ідея: зробити кіноверсію
Шевченкової «Марії». Таки неймовірна, бо як можна перекласти мовою кінокадрів річ,
у якій майже немає зовнішнього руху, стосунків персонажів, а вся сила якої —
у пристрасному внутрішньому монолозі, в етичній дії слова? Але саме це й
було близьке Параджанову, і для нього не було нічого неможливого. Він уже
мав у голові не лише сценарій, а й зоровий ряд, точне бачення майбутнього
фільму. Це мав бути твір високої мистецької умовності, з імітацією українського
вертепу, різдвяної містерії…

(59–66) Великий Довженко мучився нездарністю київського проспекту Перемоги, складав проекти його реконструкції та мріяв повернути Києву його неспотворену красу. Через кільканадцять років на тому ж проспекті житиме Сергій Параджанов і мучитиметься тим самим. Олександр Довженко посадив на Київській кіностудії сад, яким вона пишається. Що реального залишилося б від Довженка на цій студії, крім саду та меморіальних знаків, якби не прийшли люди, здатні причаститися його духом, які прагнули творити мистецтво його міри? Вони почали відроджувати кіно, і не їхня вина, що їх зупинили
на півдорозі.

(67–72) Як тут не нагадати, що «Тіні забутих предків» — це було не просто свято українського мистецтва. Це було свято української душі, підтвердження того, що Україна може стати естетичною й духовною величиною у світі. Отже — величиною повною. І знаменно, що саме на прем’єрі фільму в кінотеатрі «Україна» вчинено публічний протест проти політичних арештів, перший у нашій повоєнній історії акт масової
непокори.

(73–75) … Сьогодні в українському кіномистецтві все доводиться починати заново. Але є досвід і є уроки. І провідною зорею тепер світитиме поряд з образом Довженка образ Параджанова.

За І. Дзюбою

Слово, виділене у вислові з тексту «прийшли люди, здатні причаститися його духом» (рядки 64–65), означає


А.
взяти участь у спільному обряді
Б.
змиритися з якоюсь ситуацією
В.
долучитися до справи
Г.
запозичити чиїсь ідеї
АБВГ

Завдання з вибором однієї правильної відповіді

Завдання №31 з 61

Прочитайте текст (цифри в дужках позначають номери рядків) і виконайте завдання

Сергій Параджанов

(1–3) Геній — поняття, що давно стало книжним. Кажемо так про людей, які зоріють у недосяжному часі та просторі. Довідуємося про них із легенд і підручників. Серед нас вони давно не живуть.

(4–15) Тим, хто знав режисера фільму «Тіні забутих предків» Сергія Параджанова, фантастично пощастило. Вони бачили живого генія. Це зрозуміло було з того, як усе від його слова сповнювалося краси та значення. Це зрозуміло було з тієї бентежної енергії, що неослабно променіла з нього. Це зрозуміло було настільки, що в жартівливих розмовах слово «геній» стало синонімом його імені та й сам він залюбки вдавався до цього титулу. Треба було знати Параджанова, щоб за цим не шукати марнославства чи несмаку. Він жив іншими стимулами, у його світі тон задавали дитяча великодушність та оповитий артистизмом гумор. Смак до жарту, «жертвою» якого ставав він сам, передавався його друзям. «У ці дні ми будемо насолоджуватися присутністю найгеніальнішого режисера всіх часів — Параджанова. Це я його жартома так називаю», — писав приятель. Авжеж, усі ми так жартували. Але добре знали, що в тих жартах — правда.

(16–20) Книжок у його хаті майже не було, а як щось з’являлося — на другий день комусь дарував. Здавалося, нічого не читав, а насправді все знав і давав непомильну, на рівні «абсолютного слуху» оцінку всім помітним явищам літератури та мистецтва. Часом допомагала інтуїція генія: досить було кинути оком, проглянути кілька сторінок — і суть схоплено.

(21–26) Він сприймав світ через красу. І мав дивовижну здатність надавати всьому краси: інтер’єрові, букетові квітів, святковому столу. Здавалося, не було чогось такого, чого він не міг зробити. І все — красиве. Де був Параджанов — там чинилося мистецьке дійство: море насолоди для друзів і гостей. Якби можна було прихованою камерою зняти його життя —
це був би найфантастичніший витвір Параджанова.

(27–30) Так виходило, що він завжди дбав про інших, не залишаючи місця для віддяки. Був щедрим до самознищення — усім роздавав ідеї, задуми, мистецькі дрібнички. Дарувати — було його щастям. Не меншим, ніж творити. Може, це його й тримало вжитті, коли не давали творити. Він усіх залишив заборгованими й винними.

(31–38) У боргу та провині перед ним залишилася й уся Україна. Вона, позбавлена самої себе, віддана на поталу тим, хто, виступаючи від її імені, нищив її, — не змогла його захистити. А він приріс до неї серцем і не втрачав надії повернутися, дістати дозвіл працювати на Київській кіностудії…І, може, трохи звеселило останні його місяці оте бодай часткове (але яке вагоме!) повернення в українське кіно — створення сценарію фільму Леоніда Осики «Етюди про Врубеля» та співавторство у фільмі світового визнання «Лебедине озеро. Зона», який за його сценарієм поставив Юрій Іллєнко, друг і добрий творчий суперник з часів «Тіней забутих предків».

(39–43) Та скільки ще він хотів зробити для України! Фільм «Київські фрески» мав стати феєричною картиною життя сучасного міста, за яким стоїть тисячолітня історія. Не став: зйомки заборонили. «Інтермецо» за шедевром його улюбленого Михайла Коцюбинського мало стати натхненною поемою про невмирущий дух українського народу. Але такий фільм не повинен був з’явитися.

(44–48) Любов до української культури й народного мистецтва, тонке їх розуміння, солідарний відгук на них породжували оригінальні задуми фільмів, які б мовою кіно інтерпретували світ нашої духовної спадщини, змагалися з його художнім генієм. Пам’ятаю поїздку до Марії Приймаченко — про неї Сергій також хотів робити фільм. Та не ті були часи…

(49–58) Та, може, найбільше, що ми втратили, — нездійснений задум фільму
«Марія». До Шевченка Параджанов звертався незмінно, хотів поставити біографічну
картину «Дорога в безсмертя». А пізніше — неймовірна ідея: зробити кіноверсію
Шевченкової «Марії». Таки неймовірна, бо як можна перекласти мовою кінокадрів річ,
у якій майже немає зовнішнього руху, стосунків персонажів, а вся сила якої —
у пристрасному внутрішньому монолозі, в етичній дії слова? Але саме це й
було близьке Параджанову, і для нього не було нічого неможливого. Він уже
мав у голові не лише сценарій, а й зоровий ряд, точне бачення майбутнього
фільму. Це мав бути твір високої мистецької умовності, з імітацією українського
вертепу, різдвяної містерії…

(59–66) Великий Довженко мучився нездарністю київського проспекту Перемоги, складав проекти його реконструкції та мріяв повернути Києву його неспотворену красу. Через кільканадцять років на тому ж проспекті житиме Сергій Параджанов і мучитиметься тим самим. Олександр Довженко посадив на Київській кіностудії сад, яким вона пишається. Що реального залишилося б від Довженка на цій студії, крім саду та меморіальних знаків, якби не прийшли люди, здатні причаститися його духом, які прагнули творити мистецтво його міри? Вони почали відроджувати кіно, і не їхня вина, що їх зупинили
на півдорозі.

(67–72) Як тут не нагадати, що «Тіні забутих предків» — це було не просто свято українського мистецтва. Це було свято української душі, підтвердження того, що Україна може стати естетичною й духовною величиною у світі. Отже — величиною повною. І знаменно, що саме на прем’єрі фільму в кінотеатрі «Україна» вчинено публічний протест проти політичних арештів, перший у нашій повоєнній історії акт масової
непокори.

(73–75) … Сьогодні в українському кіномистецтві все доводиться починати заново. Але є досвід і є уроки. І провідною зорею тепер світитиме поряд з образом Довженка образ Параджанова.

За І. Дзюбою

У тексті немає мікротеми


А.
безкорисливість Параджанова
Б.
нереалізовані творчі плани кінорежисера
В.
посмертне вшанування творчості митця
Г.
спадкоємність у розвитку українського кіно
АБВГ

Завдання з вибором однієї правильної відповіді

Завдання №32 з 61

Прочитайте текст (цифри в дужках позначають номери рядків) і виконайте завдання

Сергій Параджанов

(1–3) Геній — поняття, що давно стало книжним. Кажемо так про людей, які зоріють у недосяжному часі та просторі. Довідуємося про них із легенд і підручників. Серед нас вони давно не живуть.

(4–15) Тим, хто знав режисера фільму «Тіні забутих предків» Сергія Параджанова, фантастично пощастило. Вони бачили живого генія. Це зрозуміло було з того, як усе від його слова сповнювалося краси та значення. Це зрозуміло було з тієї бентежної енергії, що неослабно променіла з нього. Це зрозуміло було настільки, що в жартівливих розмовах слово «геній» стало синонімом його імені та й сам він залюбки вдавався до цього титулу. Треба було знати Параджанова, щоб за цим не шукати марнославства чи несмаку. Він жив іншими стимулами, у його світі тон задавали дитяча великодушність та оповитий артистизмом гумор. Смак до жарту, «жертвою» якого ставав він сам, передавався його друзям. «У ці дні ми будемо насолоджуватися присутністю найгеніальнішого режисера всіх часів — Параджанова. Це я його жартома так називаю», — писав приятель. Авжеж, усі ми так жартували. Але добре знали, що в тих жартах — правда.

(16–20) Книжок у його хаті майже не було, а як щось з’являлося — на другий день комусь дарував. Здавалося, нічого не читав, а насправді все знав і давав непомильну, на рівні «абсолютного слуху» оцінку всім помітним явищам літератури та мистецтва. Часом допомагала інтуїція генія: досить було кинути оком, проглянути кілька сторінок — і суть схоплено.

(21–26) Він сприймав світ через красу. І мав дивовижну здатність надавати всьому краси: інтер’єрові, букетові квітів, святковому столу. Здавалося, не було чогось такого, чого він не міг зробити. І все — красиве. Де був Параджанов — там чинилося мистецьке дійство: море насолоди для друзів і гостей. Якби можна було прихованою камерою зняти його життя —
це був би найфантастичніший витвір Параджанова.

(27–30) Так виходило, що він завжди дбав про інших, не залишаючи місця для віддяки. Був щедрим до самознищення — усім роздавав ідеї, задуми, мистецькі дрібнички. Дарувати — було його щастям. Не меншим, ніж творити. Може, це його й тримало вжитті, коли не давали творити. Він усіх залишив заборгованими й винними.

(31–38) У боргу та провині перед ним залишилася й уся Україна. Вона, позбавлена самої себе, віддана на поталу тим, хто, виступаючи від її імені, нищив її, — не змогла його захистити. А він приріс до неї серцем і не втрачав надії повернутися, дістати дозвіл працювати на Київській кіностудії…І, може, трохи звеселило останні його місяці оте бодай часткове (але яке вагоме!) повернення в українське кіно — створення сценарію фільму Леоніда Осики «Етюди про Врубеля» та співавторство у фільмі світового визнання «Лебедине озеро. Зона», який за його сценарієм поставив Юрій Іллєнко, друг і добрий творчий суперник з часів «Тіней забутих предків».

(39–43) Та скільки ще він хотів зробити для України! Фільм «Київські фрески» мав стати феєричною картиною життя сучасного міста, за яким стоїть тисячолітня історія. Не став: зйомки заборонили. «Інтермецо» за шедевром його улюбленого Михайла Коцюбинського мало стати натхненною поемою про невмирущий дух українського народу. Але такий фільм не повинен був з’явитися.

(44–48) Любов до української культури й народного мистецтва, тонке їх розуміння, солідарний відгук на них породжували оригінальні задуми фільмів, які б мовою кіно інтерпретували світ нашої духовної спадщини, змагалися з його художнім генієм. Пам’ятаю поїздку до Марії Приймаченко — про неї Сергій також хотів робити фільм. Та не ті були часи…

(49–58) Та, може, найбільше, що ми втратили, — нездійснений задум фільму
«Марія». До Шевченка Параджанов звертався незмінно, хотів поставити біографічну
картину «Дорога в безсмертя». А пізніше — неймовірна ідея: зробити кіноверсію
Шевченкової «Марії». Таки неймовірна, бо як можна перекласти мовою кінокадрів річ,
у якій майже немає зовнішнього руху, стосунків персонажів, а вся сила якої —
у пристрасному внутрішньому монолозі, в етичній дії слова? Але саме це й
було близьке Параджанову, і для нього не було нічого неможливого. Він уже
мав у голові не лише сценарій, а й зоровий ряд, точне бачення майбутнього
фільму. Це мав бути твір високої мистецької умовності, з імітацією українського
вертепу, різдвяної містерії…

(59–66) Великий Довженко мучився нездарністю київського проспекту Перемоги, складав проекти його реконструкції та мріяв повернути Києву його неспотворену красу. Через кільканадцять років на тому ж проспекті житиме Сергій Параджанов і мучитиметься тим самим. Олександр Довженко посадив на Київській кіностудії сад, яким вона пишається. Що реального залишилося б від Довженка на цій студії, крім саду та меморіальних знаків, якби не прийшли люди, здатні причаститися його духом, які прагнули творити мистецтво його міри? Вони почали відроджувати кіно, і не їхня вина, що їх зупинили
на півдорозі.

(67–72) Як тут не нагадати, що «Тіні забутих предків» — це було не просто свято українського мистецтва. Це було свято української душі, підтвердження того, що Україна може стати естетичною й духовною величиною у світі. Отже — величиною повною. І знаменно, що саме на прем’єрі фільму в кінотеатрі «Україна» вчинено публічний протест проти політичних арештів, перший у нашій повоєнній історії акт масової
непокори.

(73–75) … Сьогодні в українському кіномистецтві все доводиться починати заново. Але є досвід і є уроки. І провідною зорею тепер світитиме поряд з образом Довженка образ Параджанова.

За І. Дзюбою

Твердження «Тим, хто знав … Сергія Параджанова, фантастично пощастило. Вони бачили живого генія» (рядки 4–5) ілюструють усі наведені речення, окрім


А.
Здавалося, нічого не читав, а насправді все знав і давав непомильну, на рівні «абсолютного слуху» оцінку всім помітним явищам літератури та мистецтва (рядки 17–19).
Б.
Якби можна було прихованою камерою зняти його життя — це був би найфантастичніший витвір Параджанова (рядки 24–26).
В.
Був щедрим до самознищення — усім роздавав ідеї, задуми, мистецькі дрібнички (рядки 28–29).
Г.
Вона, позбавлена самої себе, віддана на поталу тим, хто, виступаючи від її імені, нищив її, — не змогла його захистити (рядки 31–33).
АБВГ

Завдання з вибором однієї правильної відповіді

Завдання №33 з 61

Прочитайте текст (цифри в дужках позначають номери рядків) і виконайте завдання

Сергій Параджанов

(1–3) Геній — поняття, що давно стало книжним. Кажемо так про людей, які зоріють у недосяжному часі та просторі. Довідуємося про них із легенд і підручників. Серед нас вони давно не живуть.

(4–15) Тим, хто знав режисера фільму «Тіні забутих предків» Сергія Параджанова, фантастично пощастило. Вони бачили живого генія. Це зрозуміло було з того, як усе від його слова сповнювалося краси та значення. Це зрозуміло було з тієї бентежної енергії, що неослабно променіла з нього. Це зрозуміло було настільки, що в жартівливих розмовах слово «геній» стало синонімом його імені та й сам він залюбки вдавався до цього титулу. Треба було знати Параджанова, щоб за цим не шукати марнославства чи несмаку. Він жив іншими стимулами, у його світі тон задавали дитяча великодушність та оповитий артистизмом гумор. Смак до жарту, «жертвою» якого ставав він сам, передавався його друзям. «У ці дні ми будемо насолоджуватися присутністю найгеніальнішого режисера всіх часів — Параджанова. Це я його жартома так називаю», — писав приятель. Авжеж, усі ми так жартували. Але добре знали, що в тих жартах — правда.

(16–20) Книжок у його хаті майже не було, а як щось з’являлося — на другий день комусь дарував. Здавалося, нічого не читав, а насправді все знав і давав непомильну, на рівні «абсолютного слуху» оцінку всім помітним явищам літератури та мистецтва. Часом допомагала інтуїція генія: досить було кинути оком, проглянути кілька сторінок — і суть схоплено.

(21–26) Він сприймав світ через красу. І мав дивовижну здатність надавати всьому краси: інтер’єрові, букетові квітів, святковому столу. Здавалося, не було чогось такого, чого він не міг зробити. І все — красиве. Де був Параджанов — там чинилося мистецьке дійство: море насолоди для друзів і гостей. Якби можна було прихованою камерою зняти його життя —
це був би найфантастичніший витвір Параджанова.

(27–30) Так виходило, що він завжди дбав про інших, не залишаючи місця для віддяки. Був щедрим до самознищення — усім роздавав ідеї, задуми, мистецькі дрібнички. Дарувати — було його щастям. Не меншим, ніж творити. Може, це його й тримало вжитті, коли не давали творити. Він усіх залишив заборгованими й винними.

(31–38) У боргу та провині перед ним залишилася й уся Україна. Вона, позбавлена самої себе, віддана на поталу тим, хто, виступаючи від її імені, нищив її, — не змогла його захистити. А він приріс до неї серцем і не втрачав надії повернутися, дістати дозвіл працювати на Київській кіностудії…І, може, трохи звеселило останні його місяці оте бодай часткове (але яке вагоме!) повернення в українське кіно — створення сценарію фільму Леоніда Осики «Етюди про Врубеля» та співавторство у фільмі світового визнання «Лебедине озеро. Зона», який за його сценарієм поставив Юрій Іллєнко, друг і добрий творчий суперник з часів «Тіней забутих предків».

(39–43) Та скільки ще він хотів зробити для України! Фільм «Київські фрески» мав стати феєричною картиною життя сучасного міста, за яким стоїть тисячолітня історія. Не став: зйомки заборонили. «Інтермецо» за шедевром його улюбленого Михайла Коцюбинського мало стати натхненною поемою про невмирущий дух українського народу. Але такий фільм не повинен був з’явитися.

(44–48) Любов до української культури й народного мистецтва, тонке їх розуміння, солідарний відгук на них породжували оригінальні задуми фільмів, які б мовою кіно інтерпретували світ нашої духовної спадщини, змагалися з його художнім генієм. Пам’ятаю поїздку до Марії Приймаченко — про неї Сергій також хотів робити фільм. Та не ті були часи…

(49–58) Та, може, найбільше, що ми втратили, — нездійснений задум фільму
«Марія». До Шевченка Параджанов звертався незмінно, хотів поставити біографічну
картину «Дорога в безсмертя». А пізніше — неймовірна ідея: зробити кіноверсію
Шевченкової «Марії». Таки неймовірна, бо як можна перекласти мовою кінокадрів річ,
у якій майже немає зовнішнього руху, стосунків персонажів, а вся сила якої —
у пристрасному внутрішньому монолозі, в етичній дії слова? Але саме це й
було близьке Параджанову, і для нього не було нічого неможливого. Він уже
мав у голові не лише сценарій, а й зоровий ряд, точне бачення майбутнього
фільму. Це мав бути твір високої мистецької умовності, з імітацією українського
вертепу, різдвяної містерії…

(59–66) Великий Довженко мучився нездарністю київського проспекту Перемоги, складав проекти його реконструкції та мріяв повернути Києву його неспотворену красу. Через кільканадцять років на тому ж проспекті житиме Сергій Параджанов і мучитиметься тим самим. Олександр Довженко посадив на Київській кіностудії сад, яким вона пишається. Що реального залишилося б від Довженка на цій студії, крім саду та меморіальних знаків, якби не прийшли люди, здатні причаститися його духом, які прагнули творити мистецтво його міри? Вони почали відроджувати кіно, і не їхня вина, що їх зупинили
на півдорозі.

(67–72) Як тут не нагадати, що «Тіні забутих предків» — це було не просто свято українського мистецтва. Це було свято української душі, підтвердження того, що Україна може стати естетичною й духовною величиною у світі. Отже — величиною повною. І знаменно, що саме на прем’єрі фільму в кінотеатрі «Україна» вчинено публічний протест проти політичних арештів, перший у нашій повоєнній історії акт масової
непокори.

(73–75) … Сьогодні в українському кіномистецтві все доводиться починати заново. Але є досвід і є уроки. І провідною зорею тепер світитиме поряд з образом Довженка образ Параджанова.

За І. Дзюбою

Як відзначено в тексті, нереалізованим задумом режисера став фільм


А.
«Київські фрески»
Б.
«Етюди про Врубеля»
В.
«Тіні забутих предків»
Г.
«Лебедине озеро. Зона»
АБВГ

Завдання з вибором однієї правильної відповіді

Завдання №34 з 61

Прочитайте текст (цифри в дужках позначають номери рядків) і виконайте завдання

Сергій Параджанов

(1–3) Геній — поняття, що давно стало книжним. Кажемо так про людей, які зоріють у недосяжному часі та просторі. Довідуємося про них із легенд і підручників. Серед нас вони давно не живуть.

(4–15) Тим, хто знав режисера фільму «Тіні забутих предків» Сергія Параджанова, фантастично пощастило. Вони бачили живого генія. Це зрозуміло було з того, як усе від його слова сповнювалося краси та значення. Це зрозуміло було з тієї бентежної енергії, що неослабно променіла з нього. Це зрозуміло було настільки, що в жартівливих розмовах слово «геній» стало синонімом його імені та й сам він залюбки вдавався до цього титулу. Треба було знати Параджанова, щоб за цим не шукати марнославства чи несмаку. Він жив іншими стимулами, у його світі тон задавали дитяча великодушність та оповитий артистизмом гумор. Смак до жарту, «жертвою» якого ставав він сам, передавався його друзям. «У ці дні ми будемо насолоджуватися присутністю найгеніальнішого режисера всіх часів — Параджанова. Це я його жартома так називаю», — писав приятель. Авжеж, усі ми так жартували. Але добре знали, що в тих жартах — правда.

(16–20) Книжок у його хаті майже не було, а як щось з’являлося — на другий день комусь дарував. Здавалося, нічого не читав, а насправді все знав і давав непомильну, на рівні «абсолютного слуху» оцінку всім помітним явищам літератури та мистецтва. Часом допомагала інтуїція генія: досить було кинути оком, проглянути кілька сторінок — і суть схоплено.

(21–26) Він сприймав світ через красу. І мав дивовижну здатність надавати всьому краси: інтер’єрові, букетові квітів, святковому столу. Здавалося, не було чогось такого, чого він не міг зробити. І все — красиве. Де був Параджанов — там чинилося мистецьке дійство: море насолоди для друзів і гостей. Якби можна було прихованою камерою зняти його життя —
це був би найфантастичніший витвір Параджанова.

(27–30) Так виходило, що він завжди дбав про інших, не залишаючи місця для віддяки. Був щедрим до самознищення — усім роздавав ідеї, задуми, мистецькі дрібнички. Дарувати — було його щастям. Не меншим, ніж творити. Може, це його й тримало вжитті, коли не давали творити. Він усіх залишив заборгованими й винними.

(31–38) У боргу та провині перед ним залишилася й уся Україна. Вона, позбавлена самої себе, віддана на поталу тим, хто, виступаючи від її імені, нищив її, — не змогла його захистити. А він приріс до неї серцем і не втрачав надії повернутися, дістати дозвіл працювати на Київській кіностудії…І, може, трохи звеселило останні його місяці оте бодай часткове (але яке вагоме!) повернення в українське кіно — створення сценарію фільму Леоніда Осики «Етюди про Врубеля» та співавторство у фільмі світового визнання «Лебедине озеро. Зона», який за його сценарієм поставив Юрій Іллєнко, друг і добрий творчий суперник з часів «Тіней забутих предків».

(39–43) Та скільки ще він хотів зробити для України! Фільм «Київські фрески» мав стати феєричною картиною життя сучасного міста, за яким стоїть тисячолітня історія. Не став: зйомки заборонили. «Інтермецо» за шедевром його улюбленого Михайла Коцюбинського мало стати натхненною поемою про невмирущий дух українського народу. Але такий фільм не повинен був з’явитися.

(44–48) Любов до української культури й народного мистецтва, тонке їх розуміння, солідарний відгук на них породжували оригінальні задуми фільмів, які б мовою кіно інтерпретували світ нашої духовної спадщини, змагалися з його художнім генієм. Пам’ятаю поїздку до Марії Приймаченко — про неї Сергій також хотів робити фільм. Та не ті були часи…

(49–58) Та, може, найбільше, що ми втратили, — нездійснений задум фільму
«Марія». До Шевченка Параджанов звертався незмінно, хотів поставити біографічну
картину «Дорога в безсмертя». А пізніше — неймовірна ідея: зробити кіноверсію
Шевченкової «Марії». Таки неймовірна, бо як можна перекласти мовою кінокадрів річ,
у якій майже немає зовнішнього руху, стосунків персонажів, а вся сила якої —
у пристрасному внутрішньому монолозі, в етичній дії слова? Але саме це й
було близьке Параджанову, і для нього не було нічого неможливого. Він уже
мав у голові не лише сценарій, а й зоровий ряд, точне бачення майбутнього
фільму. Це мав бути твір високої мистецької умовності, з імітацією українського
вертепу, різдвяної містерії…

(59–66) Великий Довженко мучився нездарністю київського проспекту Перемоги, складав проекти його реконструкції та мріяв повернути Києву його неспотворену красу. Через кільканадцять років на тому ж проспекті житиме Сергій Параджанов і мучитиметься тим самим. Олександр Довженко посадив на Київській кіностудії сад, яким вона пишається. Що реального залишилося б від Довженка на цій студії, крім саду та меморіальних знаків, якби не прийшли люди, здатні причаститися його духом, які прагнули творити мистецтво його міри? Вони почали відроджувати кіно, і не їхня вина, що їх зупинили
на півдорозі.

(67–72) Як тут не нагадати, що «Тіні забутих предків» — це було не просто свято українського мистецтва. Це було свято української душі, підтвердження того, що Україна може стати естетичною й духовною величиною у світі. Отже — величиною повною. І знаменно, що саме на прем’єрі фільму в кінотеатрі «Україна» вчинено публічний протест проти політичних арештів, перший у нашій повоєнній історії акт масової
непокори.

(73–75) … Сьогодні в українському кіномистецтві все доводиться починати заново. Але є досвід і є уроки. І провідною зорею тепер світитиме поряд з образом Довженка образ Параджанова.

За І. Дзюбою

Зазначаючи, що фільм «Інтермецо» «не повинен був з’явитися» (рядок 43), автор підкреслює


А.
нездатність глядача оцінити такі кінострічки
Б.
невідповідність задуму тогочасній ідеології
В.
завантаженість митця багатьма іншими творчими задумами
Г.
неможливість утілити в кіно ліричну образність Коцюбинського
АБВГ

Завдання з вибором однієї правильної відповіді

Завдання №35 з 61

Прочитайте текст (цифри в дужках позначають номери рядків) і виконайте завдання

Сергій Параджанов

(1–3) Геній — поняття, що давно стало книжним. Кажемо так про людей, які зоріють у недосяжному часі та просторі. Довідуємося про них із легенд і підручників. Серед нас вони давно не живуть.

(4–15) Тим, хто знав режисера фільму «Тіні забутих предків» Сергія Параджанова, фантастично пощастило. Вони бачили живого генія. Це зрозуміло було з того, як усе від його слова сповнювалося краси та значення. Це зрозуміло було з тієї бентежної енергії, що неослабно променіла з нього. Це зрозуміло було настільки, що в жартівливих розмовах слово «геній» стало синонімом його імені та й сам він залюбки вдавався до цього титулу. Треба було знати Параджанова, щоб за цим не шукати марнославства чи несмаку. Він жив іншими стимулами, у його світі тон задавали дитяча великодушність та оповитий артистизмом гумор. Смак до жарту, «жертвою» якого ставав він сам, передавався його друзям. «У ці дні ми будемо насолоджуватися присутністю найгеніальнішого режисера всіх часів — Параджанова. Це я його жартома так називаю», — писав приятель. Авжеж, усі ми так жартували. Але добре знали, що в тих жартах — правда.

(16–20) Книжок у його хаті майже не було, а як щось з’являлося — на другий день комусь дарував. Здавалося, нічого не читав, а насправді все знав і давав непомильну, на рівні «абсолютного слуху» оцінку всім помітним явищам літератури та мистецтва. Часом допомагала інтуїція генія: досить було кинути оком, проглянути кілька сторінок — і суть схоплено.

(21–26) Він сприймав світ через красу. І мав дивовижну здатність надавати всьому краси: інтер’єрові, букетові квітів, святковому столу. Здавалося, не було чогось такого, чого він не міг зробити. І все — красиве. Де був Параджанов — там чинилося мистецьке дійство: море насолоди для друзів і гостей. Якби можна було прихованою камерою зняти його життя —
це був би найфантастичніший витвір Параджанова.

(27–30) Так виходило, що він завжди дбав про інших, не залишаючи місця для віддяки. Був щедрим до самознищення — усім роздавав ідеї, задуми, мистецькі дрібнички. Дарувати — було його щастям. Не меншим, ніж творити. Може, це його й тримало вжитті, коли не давали творити. Він усіх залишив заборгованими й винними.

(31–38) У боргу та провині перед ним залишилася й уся Україна. Вона, позбавлена самої себе, віддана на поталу тим, хто, виступаючи від її імені, нищив її, — не змогла його захистити. А він приріс до неї серцем і не втрачав надії повернутися, дістати дозвіл працювати на Київській кіностудії…І, може, трохи звеселило останні його місяці оте бодай часткове (але яке вагоме!) повернення в українське кіно — створення сценарію фільму Леоніда Осики «Етюди про Врубеля» та співавторство у фільмі світового визнання «Лебедине озеро. Зона», який за його сценарієм поставив Юрій Іллєнко, друг і добрий творчий суперник з часів «Тіней забутих предків».

(39–43) Та скільки ще він хотів зробити для України! Фільм «Київські фрески» мав стати феєричною картиною життя сучасного міста, за яким стоїть тисячолітня історія. Не став: зйомки заборонили. «Інтермецо» за шедевром його улюбленого Михайла Коцюбинського мало стати натхненною поемою про невмирущий дух українського народу. Але такий фільм не повинен був з’явитися.

(44–48) Любов до української культури й народного мистецтва, тонке їх розуміння, солідарний відгук на них породжували оригінальні задуми фільмів, які б мовою кіно інтерпретували світ нашої духовної спадщини, змагалися з його художнім генієм. Пам’ятаю поїздку до Марії Приймаченко — про неї Сергій також хотів робити фільм. Та не ті були часи…

(49–58) Та, може, найбільше, що ми втратили, — нездійснений задум фільму
«Марія». До Шевченка Параджанов звертався незмінно, хотів поставити біографічну
картину «Дорога в безсмертя». А пізніше — неймовірна ідея: зробити кіноверсію
Шевченкової «Марії». Таки неймовірна, бо як можна перекласти мовою кінокадрів річ,
у якій майже немає зовнішнього руху, стосунків персонажів, а вся сила якої —
у пристрасному внутрішньому монолозі, в етичній дії слова? Але саме це й
було близьке Параджанову, і для нього не було нічого неможливого. Він уже
мав у голові не лише сценарій, а й зоровий ряд, точне бачення майбутнього
фільму. Це мав бути твір високої мистецької умовності, з імітацією українського
вертепу, різдвяної містерії…

(59–66) Великий Довженко мучився нездарністю київського проспекту Перемоги, складав проекти його реконструкції та мріяв повернути Києву його неспотворену красу. Через кільканадцять років на тому ж проспекті житиме Сергій Параджанов і мучитиметься тим самим. Олександр Довженко посадив на Київській кіностудії сад, яким вона пишається. Що реального залишилося б від Довженка на цій студії, крім саду та меморіальних знаків, якби не прийшли люди, здатні причаститися його духом, які прагнули творити мистецтво його міри? Вони почали відроджувати кіно, і не їхня вина, що їх зупинили
на півдорозі.

(67–72) Як тут не нагадати, що «Тіні забутих предків» — це було не просто свято українського мистецтва. Це було свято української душі, підтвердження того, що Україна може стати естетичною й духовною величиною у світі. Отже — величиною повною. І знаменно, що саме на прем’єрі фільму в кінотеатрі «Україна» вчинено публічний протест проти політичних арештів, перший у нашій повоєнній історії акт масової
непокори.

(73–75) … Сьогодні в українському кіномистецтві все доводиться починати заново. Але є досвід і є уроки. І провідною зорею тепер світитиме поряд з образом Довженка образ Параджанова.

За І. Дзюбою

Засобом міжфразового зв’язку 1-го та 2-го речень тексту є


А.
лексичний повтор
Б.
вставне слово
В.
прислівник
Г.
синонім
АБВГ

Завдання з вибором однієї правильної відповіді

Завдання №36 з 61

Прочитайте текст (цифри в дужках позначають номери рядків) і виконайте завдання

Сергій Параджанов

(1–3) Геній — поняття, що давно стало книжним. Кажемо так про людей, які зоріють у недосяжному часі та просторі. Довідуємося про них із легенд і підручників. Серед нас вони давно не живуть.

(4–15) Тим, хто знав режисера фільму «Тіні забутих предків» Сергія Параджанова, фантастично пощастило. Вони бачили живого генія. Це зрозуміло було з того, як усе від його слова сповнювалося краси та значення. Це зрозуміло було з тієї бентежної енергії, що неослабно променіла з нього. Це зрозуміло було настільки, що в жартівливих розмовах слово «геній» стало синонімом його імені та й сам він залюбки вдавався до цього титулу. Треба було знати Параджанова, щоб за цим не шукати марнославства чи несмаку. Він жив іншими стимулами, у його світі тон задавали дитяча великодушність та оповитий артистизмом гумор. Смак до жарту, «жертвою» якого ставав він сам, передавався його друзям. «У ці дні ми будемо насолоджуватися присутністю найгеніальнішого режисера всіх часів — Параджанова. Це я його жартома так називаю», — писав приятель. Авжеж, усі ми так жартували. Але добре знали, що в тих жартах — правда.

(16–20) Книжок у його хаті майже не було, а як щось з’являлося — на другий день комусь дарував. Здавалося, нічого не читав, а насправді все знав і давав непомильну, на рівні «абсолютного слуху» оцінку всім помітним явищам літератури та мистецтва. Часом допомагала інтуїція генія: досить було кинути оком, проглянути кілька сторінок — і суть схоплено.

(21–26) Він сприймав світ через красу. І мав дивовижну здатність надавати всьому краси: інтер’єрові, букетові квітів, святковому столу. Здавалося, не було чогось такого, чого він не міг зробити. І все — красиве. Де був Параджанов — там чинилося мистецьке дійство: море насолоди для друзів і гостей. Якби можна було прихованою камерою зняти його життя —
це був би найфантастичніший витвір Параджанова.

(27–30) Так виходило, що він завжди дбав про інших, не залишаючи місця для віддяки. Був щедрим до самознищення — усім роздавав ідеї, задуми, мистецькі дрібнички. Дарувати — було його щастям. Не меншим, ніж творити. Може, це його й тримало вжитті, коли не давали творити. Він усіх залишив заборгованими й винними.

(31–38) У боргу та провині перед ним залишилася й уся Україна. Вона, позбавлена самої себе, віддана на поталу тим, хто, виступаючи від її імені, нищив її, — не змогла його захистити. А він приріс до неї серцем і не втрачав надії повернутися, дістати дозвіл працювати на Київській кіностудії…І, може, трохи звеселило останні його місяці оте бодай часткове (але яке вагоме!) повернення в українське кіно — створення сценарію фільму Леоніда Осики «Етюди про Врубеля» та співавторство у фільмі світового визнання «Лебедине озеро. Зона», який за його сценарієм поставив Юрій Іллєнко, друг і добрий творчий суперник з часів «Тіней забутих предків».

(39–43) Та скільки ще він хотів зробити для України! Фільм «Київські фрески» мав стати феєричною картиною життя сучасного міста, за яким стоїть тисячолітня історія. Не став: зйомки заборонили. «Інтермецо» за шедевром його улюбленого Михайла Коцюбинського мало стати натхненною поемою про невмирущий дух українського народу. Але такий фільм не повинен був з’явитися.

(44–48) Любов до української культури й народного мистецтва, тонке їх розуміння, солідарний відгук на них породжували оригінальні задуми фільмів, які б мовою кіно інтерпретували світ нашої духовної спадщини, змагалися з його художнім генієм. Пам’ятаю поїздку до Марії Приймаченко — про неї Сергій також хотів робити фільм. Та не ті були часи…

(49–58) Та, може, найбільше, що ми втратили, — нездійснений задум фільму
«Марія». До Шевченка Параджанов звертався незмінно, хотів поставити біографічну
картину «Дорога в безсмертя». А пізніше — неймовірна ідея: зробити кіноверсію
Шевченкової «Марії». Таки неймовірна, бо як можна перекласти мовою кінокадрів річ,
у якій майже немає зовнішнього руху, стосунків персонажів, а вся сила якої —
у пристрасному внутрішньому монолозі, в етичній дії слова? Але саме це й
було близьке Параджанову, і для нього не було нічого неможливого. Він уже
мав у голові не лише сценарій, а й зоровий ряд, точне бачення майбутнього
фільму. Це мав бути твір високої мистецької умовності, з імітацією українського
вертепу, різдвяної містерії…

(59–66) Великий Довженко мучився нездарністю київського проспекту Перемоги, складав проекти його реконструкції та мріяв повернути Києву його неспотворену красу. Через кільканадцять років на тому ж проспекті житиме Сергій Параджанов і мучитиметься тим самим. Олександр Довженко посадив на Київській кіностудії сад, яким вона пишається. Що реального залишилося б від Довженка на цій студії, крім саду та меморіальних знаків, якби не прийшли люди, здатні причаститися його духом, які прагнули творити мистецтво його міри? Вони почали відроджувати кіно, і не їхня вина, що їх зупинили
на півдорозі.

(67–72) Як тут не нагадати, що «Тіні забутих предків» — це було не просто свято українського мистецтва. Це було свято української душі, підтвердження того, що Україна може стати естетичною й духовною величиною у світі. Отже — величиною повною. І знаменно, що саме на прем’єрі фільму в кінотеатрі «Україна» вчинено публічний протест проти політичних арештів, перший у нашій повоєнній історії акт масової
непокори.

(73–75) … Сьогодні в українському кіномистецтві все доводиться починати заново. Але є досвід і є уроки. І провідною зорею тепер світитиме поряд з образом Довженка образ Параджанова.

За І. Дзюбою

Стиль тексту –


А.
науковий
Б.
художній
В.
розмовний
Г.
публіцистичний
АБВГ

Завдання з вибором однієї правильної відповіді

Завдання №37 з 61

Словами «Чи не той то хміль» починається


А.
календарно-обрядова пісня
Б.
соціально-побутова пісня
В.
історична пісня
Г.
балада
Д.
дума
АБВГД

Завдання з вибором однієї правильної відповіді

Завдання №38 з 61

Вислів «Випускає він десять соколів на стадо лебедів» («Слово про похід Ігорів») означає


А.
полювання на лебедів
Б.
затемнення сонця
В.
втечу князя з полону
Г.
бій між русичами і половцями
Д.
гру на гуслях
АБВГД

Завдання з вибором однієї правильної відповіді

Завдання №39 з 61

Автором твору «Всякому місту — звичай і права» є


А.
Іван Вишенський
Б.
Тарас Шевченко
В.
Григорій Сковорода
Г.
Григорій Квітка-Основ’яненко
Д.
Іван Нечуй-Левицький
АБВГД

Завдання з вибором однієї правильної відповіді

Завдання №40 з 61

Першим твором нової української літератури є


А.
«Енеїда»
Б.
«Хазяїн»
В.
«Бджола та Шершень»
Г.
«Наталка Полтавка»
Д.
«Всякому місту — звичай і права»
АБВГД

Завдання з вибором однієї правильної відповіді

Завдання №41 з 61

«Матінко моя ріднесенька! Утінко моя, перепілочко, голубонько!… Не розлучайте мене з моїм Василечком», — просить героїня твору


А.
Івана Котляревського
Б.
Тараса Шевченка
В.
Григорія Квітки-Основ’яненка
Г.
Марка Вовчка
Д.
Лесі Українки
АБВГД

Завдання з вибором однієї правильної відповіді

Завдання №42 з 61

Рядками «У всякого своя доля, і свій шлях широкий» починається твір


А.
Івана Котляревського
Б.
Тараса Шевченка
В.
Пантелеймона Куліша
Г.
Івана Франка
Д.
Лесі Українки
АБВГД

Завдання з вибором однієї правильної відповіді

Завдання №43 з 61

В Україні під заголовком «Пропаща сила» опубліковано твір


А.
«Хазяїн»
Б.
«Хіба ревуть воли, як ясла повні?»
В.
«Людина»
Г.
«Тіні забутих предків»
Д.
«Камінний хрест»
АБВГД

Завдання з вибором однієї правильної відповіді

Завдання №44 з 61

Афера Терентія Пузиря («Хазяїн») полягала в тому, щоб


А.
купити 100 тисяч фальшивих рублів
Б.
скупити за безцінь землі поміщика-сусіда
В.
видати дочку Соню за багатія
Г.
задешево купити завод у сусіда-поміщика
Д.
переховати овець поміщика-банкрота
АБВГД

Завдання з вибором однієї правильної відповіді

Завдання №45 з 61

Рядки

Являйся, зіронько, мені!
Хоч в сні!

є в творі


А.
Тараса Шевченка
Б.
Івана Франка
В.
Івана Котляревського
Г.
Ліни Костенко
Д.
Лесі Українки
АБВГД

Завдання з вибором однієї правильної відповіді

Завдання №46 з 61

«Ні, любий, я тобі не дорікаю, а тільки — смутно, що не можеш ти своїм життям до себе дорівнятись», — так звертається до свого коханого героїня твору


А.
Ліни Костенко
Б.
Івана Котляревського
В.
Лесі Українки
Г.
Тараса Шевченка
Д.
Павла Тичини
АБВГД

Завдання з вибором однієї правильної відповіді

Завдання №47 з 61

Імпресіонізм є основним стильовим струменем у творчості


А.
Ольги Кобилянської
Б.
Лесі Українки
В.
Івана Франка
Г.
Михайла Коцюбинського
Д.
Василя Стефаника
АБВГД

Завдання з вибором однієї правильної відповіді

Завдання №48 з 61

Любов до природи є провідним мотивом твору


А.
«Ви знаєте, як липа шелестить…»
Б.
«Лебеді материнства»
В.
«Мисливські усмішки»
Г.
«Три зозулі з поклоном»
Д.
«Балада про соняшник»
АБВГД

Завдання з вибором однієї правильної відповіді

Завдання №49 з 61

До інтимної лірики належить вірш


А.
«Любіть Україну»
Б.
«Балада про соняшник»
В.
«На колимськім морозі калина»
Г.
«Сто років, як сконала Січ»
Д.
«Ви знаєте, як липа шелестить…»
АБВГД

Завдання з вибором однієї правильної відповіді

Завдання №50 з 61

Героїню п’єси М.Куліша «Мина Мазайло» Мотрону Розторгуєву (тьотю Мотю) терміново викликали з Курська, тому що


А.
Мину звільнили з тресту «Донвугілля»
Б.
Мина вирішив брати уроки «правильних проізношеній»
В.
Мокій вирішив давати Улі уроки української мови
Г.
дядько Тарас підтримав намір Мокія змінити прізвище на «Мазайло-Квач»
Д.
Мокій «збожеволів від укрмови»
АБВГД

Завдання з вибором однієї правильної відповіді

Завдання №51 з 61

Тематично близьким до вірша «Пісня про рушник» є твір


А.
«Любіть Україну»
Б.
«Балада про соняшник»
В.
«Ви знаєте, як липа шелестить…»
Г.
«Два кольори»
Д.
«Ти знаєш, що ти — людина?»
АБВГД

Завдання з вибором однієї правильної відповіді

Завдання №52 з 61

В основу твору Ліни Костенко «Маруся Чурай» покладено події


А.
Північної війни 1700–1721 років
Б.
Наполеонівської навали 1812 року
В.
російсько-турецької війни 1787–1791 років
Г.
Національно-визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького
Д.
антифеодального повстання, відомого в історії під назвою «Коліївщина»
АБВГД

Завдання з вибором однієї правильної відповіді

Завдання №53 з 61

Схожа проблема — «нерівня душ — це гірше, ніж майна» — наявна в творах рядка


А.
«Лісова пісня» і «Тіні забутих предків»
Б.
«Людина» й «Інститутка»
В.
«Маруся Чурай» і «Кайдашева сім’я»
Г.
«Лісова пісня» і «Маруся Чурай»
Д.
«Тигролови» і «Маруся Чурай»
АБВГД

Завдання з вибором однієї правильної відповіді

Завдання №54 з 61

Трагедію голодомору українського народу зображено в творі


А.
«Я (Романтика)»
Б.
«Зачарована Десна»
В.
«Жовтий князь»
Г.
«Вершники»
Д.
«Україна в огні»
АБВГД

Завдання з вибором однієї правильної відповіді

Завдання №55 з 61

Рядки «І собором дзвінким Україна написалась на стінах тюрми» є в творі


А.
«І все-таки до тебе думка лине»
Б.
«Сучасники»
В.
«Сто років, як сконала Січ»
Г.
«Любіть Україну»
Д.
«На колимськім морозі калина»
АБВГД

Завдання з вибором однієї правильної відповіді

Завдання №56 з 61

Максима Рильського названо «Краси веселим кондотьєром» у творі


А.
«Шевченко»
Б.
«Сучасники»
В.
«Арфами, арфами»
Г.
«Сто років, як сконала Січ»
Д.
«Ти знаєш, що ти — людина?»
АБВГД

Завдання з вибором однієї правильної відповіді

Завдання №57 з 61

Установіть відповідність між назвою та автором твору


Назва твору
1.
«Балада про соняшник»
2.
«Маруся»
3.
«Гімн»
4.
«Два кольори»
Автор твору
А.
Григорій Квітка-Основ’яненко
Б.
Дмитро Павличко
В.
Андрій Малишко
Г.
Іван Франко
Д.
Іван Драч
АБВГД
1
2
3
4

Завдання на встановлення відповідності (логічні пари)

Завдання №58 з 61

Установіть відповідність між назвою та персонажами твору


Назва твору
1.
«Хіба ревуть воли, як ясла повні?»
2.
«Лісова пісня»
3.
«Наталка Полтавка»
4.
«Тіні забутих предків»
Персонажі твору
А.
Чугайстир, Палагна,Юра
Б.
Ярема Галайда, Іван Гонта, Оксана
В.
Мавка, Лукаш, Килина
Г.
Максим Ґудзь, пани Польські, баба Оришка
Д.
Микола, Макогоненко, Терпилиха
АБВГД
1
2
3
4

Завдання на встановлення відповідності (логічні пари)

Завдання №59 з 61

Установіть відповідність між жанром і назвою твору


Жанр твору
1.
сонет
2.
комедія
3.
роман
4.
повість
Назва твору
А.
«Чорна рада»
Б.
«Наталка Полтавка»
В.
«Маруся»
Г.
«Хазяїн»
Д.
«Шевченко»
АБВГД
1
2
3
4

Завдання на встановлення відповідності (логічні пари)

Завдання №60 з 61

Установіть відповідність між присвятою та назвою твору


Присвята
1.
«Любові всевишній»
2.
«Високоповажній Наталії Кобринській»
3.
«Цвітові яблуні»
4.
«Искреннему моему Якову де Бальмену»
Назва твору
А.
«Я (Романтика)»
Б.
«Кавказ»
В.
«Людина»
Г.
«Катерина»
Д.
«Три зозулі з поклоном»
АБВГД
1
2
3
4

Завдання на встановлення відповідності (логічні пари)

Завдання №61 з 61

Частина 3

Власне висловлення

Підтримайте чи спростуйте думку:

Помилка – шлях до самовдосконалення.

Сформулюйте тезу, наведіть два-три переконливі аргументи, які найкраще підтвердять Ваші міркування. Проілюструйте Ваші думки прикладами з художньої літератури (зазначте назву твору, укажіть проблему, порушену письменником, художній образ, за допомогою якого проблему розкрито, наведіть цитату з твору тощо), історичними фактами або випадками з життя. Не переказуйте змісту, не давайте повної характеристики образів. Сформулюйте висновки.



Завдання відкритої форми з розгорнутою відповіддю

Вибрати іншу сесію
Fatline